Українська Національна Армія. Матеріяли до історії - Роман Колісник

Вона цінна для істориків, оскільки містить у собі конкретні подробиці, вельми важливі для формування наукових узагальнень. Беззаперечно, що вона буде корисною і для звичайного читача, не надто обізнаного, як мовиться, з історією питання — з уміщених тут матеріалів читач сформує враження про те, звідки взялася УНА і навіщо вона була. І, можливо, саме це змусить читача під новим кутом зору глянути на історію Другої світової війни і воднораз на роль і місце в ній українців.

Михайло Слабошпицький

Павло Шандрук

1-ША УКРАЇНСЬКА ДИВІЗІЯ І УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АРМІЯ

Організацію дивізії в окупованій німцями частині Галичини проголошено 30 квітня 1943 року, коли кожному не лише воякові, а й мало обізнаному у військових справах цивільному громадянинові було цілком зрозуміло, що Німеччина війну програла, оскільки німецькі війська безперервно і безнадійно відступали.

Громадсько-політичну відповідальність за створення дивізії нормально взяв на себе Український Центральний Комітет, складений з відомих українських діячів та досвідчених ветеранів Першої світової війни. Частина з них увійшла до Військової Управи, що стала адміністративно-організаційним органом дивізії. Чи може будь-хто мати сумніви у тім, чи члени УЦК і ВУ не знали про плани німецької верхівки щодо майбутнього України на випадок перемоги німців? Певно, що всі вони були докладно ознайомлені з політичними і територіальними посяганнями Гітлера та його ближчого оточення, які він так виразно, без найменшого приховування імперіалістичних тенденцій, проголосив у «Майн Кампф». Але не тільки вважали за доцільну вимушену обставинами свою співпрацю з німцями для формування дивізії, а й, уже в критичнім часі гітлерівського панування в Україні, дали для тої співпраці свій громадський авторитет і своє ім'я.

Немає необхідності довше і ширше пояснювати причини таких дій — ті українські патріоти бачили й навіть на собі відчули майже дворічне панування червоної Москви під час першої окупації москалями в 1939-1941 рр. Реакція з боку населення Галичини на відозви про вступ до дивізії перевищила найоптимістичніші сподівання — замість передбаченого контингенту близько 20.000 зголосилося 80.000 добровольців. Бо ж населення Галичини, якому теж добре дався взнаки німецький окупаційний режим, мало нагоду порівняти його з московським окупаційним режимом і з двох лих вибрало менше — в довірі до свого громадського проводу пішло з одним ворогом проти другого, жахливішого в своїй нелюдській поведінці. Пішло проти москалів навіть, як бачимо з наведених цифр, з ентузіазмом — психологічно зрозуміла реакція реваншу за духовні, матеріальні, фізичні і політичні кривди.

Мені не відомо, чи Військова Управа виражала думку знаних їй вищих українських старшин про доцільність формування в тім часі дивізії, але з її політичних постулатів, поставлених німецькій адміністрації і німецькому командуванню, та з її широко розповсюджених звернень до українського громадянства виразно видно, що ВУ мала на увазі організацією дивізії започаткувати творення української збройної сили для боротьби за українську державність — в перспективі й проти обох окупантів. Слід підкреслити, що з огляду на тодішнє мілітарне становище час для такої акції був цілком виправданий. Хоч Німеччина була побита, але в'язала московські сили, а Москва, ворог України номер один, була знесилена і могла продовжувати війну лише при надзвичайно активній допомозі альянтів. Крім того, вирішальні в тій справі представницькі кола українського громадянства могли сподіватись на те, що альянти, уже принаймні на прикладі з Польщею, належно зорієнтовані в імперіалістичних зазіханнях Москви і приймуть з належною оцінкою зусилля українців. Ішлося не лише про українців, бо позбутися московської тиранії прагнули також інші гноблені народи — поляки, білоруси, прибалти, козаки, кавказці, туркестанці, татари...

Отже, можна погодитися з тим, що час для можливої спільної з іншими народами боротьби за визволення з-під Москви був відповідний. А чи були інші можливості боротьби, як не поруч з німцями? Але, мабуть, оцінка положення не все була всебічною — бо не взято до уваги, що німці, за прикладом свого недавнього союзника москалів, не дотримають своїх зобов'язань і обіцянок. А саме про те, що дивізія буде формацією національного характеру і командування її має бути українським. Німці на той час уже не мали достатньої кількості технічного і матеріального обладу. Крім того, вони не вірили в лояльність чужинецьких легіонів і всього населення взагалі з уваги на партизанський рух проти них (УПА), який вже розпочався. Але чи не були то наслідки їхньої політики в окупованих країнах?

Належить згадати, що в складі німецького війська зброї СС були вже національні формації інших народів, як латвійська і дві естонські дивізії, козацький кінний корпус генерала фон Панвіца, менші туркестанські, кавказькі, татарські відділи, а в 1944 році мусіла співпрацювати з німцями польська Свєнтокшиська бриґада; була також в складі німецького війська і російська бриґада Камінського. Врешті, з кінцем 1944 року почалися заходи для створення двох російських дивізій зброї СС під командуванням генерала А. Власова. Чому українська дивізія спочатку одержала назву «Галичина»? Очевидно, тому, що її сформовано на терені Галичини і основний контингент складали галичани. Але вже незабаром її названо 14 ґренадирська дивізія зброї СС (гал. ч. 1), у листопаді 1944 року назву «(гал. ч. 1)» змінено «(укр. ч. 1)». Причини цього, мабуть, треба шукати в тому, що всі чужинецькі легіони приділено до «зброї СС». Тут слід звернути увагу на те, що ті легіони не були просто дивізіями, чи бригадами СС, але «зброї СС». Щодо дивізії «Галичина», то хоч майже на всі постулати ВУ і взагалі українського представництва німці не реагували, але все ж мусіли піти на деякі концесії в організаційних домаганнях, а саме:

1. Дивізія мала греко-католицьких священиків, яких, як відомо, в німецьких дивізіях бути не могло.

2. Дивізія мала свого представника Військової Управи в особі сот. Д. Палієва, а по його смерти сот. д-ра В. Макарушки.

3. Дивізія мала на лівім рукаві відзнаку «Галицького Лева».

4. Дивізійники-українці в службі і поза нею вживали свою рідну мову, лише командною була німецька.

5. Наставления вояцтва дивізії було цілком виразне, що видно було з тих написів-слоґанів українською мовою на вагонах потягів, якими транспортовано дивізію до місця концентрації для вишколення, або коли її було транспортовано до битви під Бродами — «Слава Україні», «За Україну» і т. д.

6. Дивізія не мала права носити на комірі відзнак «СС»,