Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер

(4) Якщо цей рух досягає успіху і внаслідок його старі норми реформуються чи змінюються на нові, то це також є історичним фактом.

(5) Таким чином, доводить релятивіст чи моральний позитивіст, ми ніколи не зможемо вийти за межі царини фактів, якщо тільки ми включаємо до цієї царини соціальні, політичні чи історичні факти — отож, нема ніякого дуалізму фактів і норм.

Я вважаю, що такий висновок (5) помилковий. Він не випливає з передумов (1)-(4), істинність яких я визнаю. Підстава для заперечення висновку (5) дуже проста: ми завжди можемо запитати, чи був змальований тут розвиток — соціальний рух, заснований на прийнятті програми реформ певних норм — «добрим» чи «поганим». Ставлячи це запитання, ми знову відкриваємо прірву між нормами та фактами, яку намагалися стулити за допомогою моністичних аргументів (1)-(5).

З вищесказаного можна з повним правом зробити висновок, що моністична позиція — філософія тотожності фактів і норм — небезпечна; адже навіть якщо вона не ототожнює норми з існуючими фактами, навіть якщо не ототожнює наявну силу з правом, неминуче веде до ототожнення майбутньої сили (влади) з правом. Оскільки питання про те, чи справедливий чи несправедливий (добрий чи лихий) певний рух за реформи не можна ставити, на думку моніста, хіба що з точки зору іншого руху з протилежними тенденціями, то усього тільки що ми можемо спитати, то це, який з цих протилежних рухів, зрештою, здобуде успіху в справі запровадження своїх норм як соціального, політичного чи історичного факту.

Іншими словами, описана тут філософія — спроба «подолати» дуалізм фактів і норм і звести певну моністичну систему, світ самих фактів — веде до ототожнення норм із закріпленою нині чи з майбутньою владою, це веде до морального позитивізму чи морального історицизму, змальованих і обговорених у розділі 22 цієї книжки.

17. Знову Гегель

Мій розділ про Гегеля багато критикували. З більшістю критики я не згоден, бо вона не торкається головних заперечень, висунутих мною проти Гегеля — те, що його філософія у порівнянні з філософією Канта (я навіть находжу майже святотатственим ставити ці імена поряд) є зразком жахливого занепаду в інтелектуальній щирості та інтелектуальній порядності; те, що його філософські аргументи не слід приймати всерйоз, і те, що його філософія була головним фактором, який породив «епоху інтелектуального безчестя», як назвав її Конрад Хайден, і підготував те сучасне trahison des clercs* (я натякаю на велику книжку Жюльєна Бенда), що допомогло так далеко розвинутися двом світовим війнам.

* Зрадництво писарів (фр.) — прим. перекладача.

Не слід забувати, що я розглядав свою книжку як внесок у воєнні дії: будучи переконаним насправді у відповідальності Гегеля та гегельянців за багато того, що сталося в Німеччині, я відчув своїм обов'язком, як філософа, показати псевдофілософство цієї філософії.

Час написання цієї книжки може, мабуть, також пояснити моє оптимістичне припущення (яким я завдячую Шопенгауеру) про те, що суворі реалії війни повинні викрити сутність таких ігор інтелектуалів, як релятивізм, і про те, що цей словесний привид незабаром щезне.

Звичайно, я був надто оптимістичним. Насправді більшість моїх критиків, схоже, прийняли певну форму релятивізму такою мірою на віру, що були геть неспроможні повірити, ніби я в дійсності серйозно його заперечую.

Я згоден, що припустився кількох фактичних помилок, м-р Г. М. Родмен з Гарвардського університету повідомив мені, що я помилився, написавши «два роки» на одній із сторінок, а мусив написати «чотири роки». Він також сказав, що, на його думку, в тому розділі є чимало серйозніших — та менш очевидних — історичних помилок і що деякі з моїх спроб приписати приховані мотиви Гегелю є, на його думку, історично невиправданими.

Про такі речі доводиться тільки шкодувати, хоч вони трапляються і в кращих за мене істориків. Одначе справді важливе питання полягає от у чому: чи ці помилки впливають на мою оцінку гегелівської філософії та її жахливого впливу?

Моя відповідь на це запитання буде: «Ні». Саме філософія Гегеля, а не його біографія змусила мене розглянути його в такий спосіб. По суті, я досі дивуюся тому, що серйозні філософи були ображені моєю явно частково жартівливою атакою на філософію, що я її досі не можу сприймати всерйоз. Я намагався виразити це через жартівливий стиль мого розділу про Гегеля, сподіваючись показати сміховинність цієї філософії, яку я можу сприймати лише із сумішшю зневаги та жаху.

На все це було ясно вказано в моїй книжці, а ще на той факт, що я не міг* і не бажав витрачати часу без ліку на глибоке дослідження історії філософа, до праці якого я відчуваю відразу. Через те я написав про Гегеля в такій манері, яка передбачала, що небагато людей можуть сприймати його всерйоз. І хоча така моя манера пройшла повз увагу моїх критиків-гегельянців, які явно не знайшли в цьому втіху, я все ще сподіваюсь, що деякі з моїх читачів зрозуміли жарт.

* Див. мій «Вступ» і «Передмову до другого видання».

Однак усе це досить неістотно. Що ж може виявитись важливим, то це питання про те, чи таке моє ставлення до гегелівської філософії було виправданим. Нижче я хочу підступитися саме до цього питання.

Гадаю, що більшість гегельянців визнають, що одним з основних мотивів і намірів філософії Гегеля було прагнення замінити і «подолати» дуалістичний погляд на факти й норми, який представив Кант і який став філософською основою ідей лібералізму та соціальних реформ.

Подолання цього дуалізму фактів і норм є визначальною метою гегелівської філософії тотожності — тотожність ідеального і реального, права і сили. Всі норми історичні: вони є історичними фактами, стадіями в розвитку розуму, що є тим самим, що й розвиток ідеального і реального. Нічого нема, окрім факту, і деякі соціальні чи історичні факти є водночас нормами.

Гегелівський аргумент був в основному таким, яким я його виклав (і піддав критиці) в попередньому розділі — хоча власне Гегель представив його в дивовижно розпливчастій, неясній і показній формі. Більше того, я стверджую, що ця філософія тотожності (попри деякі «прогресистські» твердження й деякі помірковані вираження симпатії, що в ній містяться, до різноманітних «прогресивних» рухів) відіграла важливу роль у занепаді ліберального руху в Німеччині, того руху, що під впливом філософії Канта породив таких значних ліберальних мислителів, як Шіллер і Вільгельм фон Гумбольдт, і такі значні праці, як Гумбольдтова «Спроба визначення кордонів державної влади» («Essay towards the Determination of the limits of the Powers of the State»).