Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Припустімо, молода леді, яку запросили на званий обід, познайомилася б із Черчиллем і сиділа б за столом біля цієї великої людини — про що б вони говорили? Заява проти нього полягає в тому, що насправді він був захоплений лише однією темою, а саме — Вінстоном Черчиллем. Як висловилась Марґо Асквіт, «Вінстон, як і всі егоїсти, врешті лише знуджує людей». Отож, Ваша Честь, обвинувачення висунуто.
Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль обвинувачується в тому, що він розбещений, цькувальник, зрадник, егоцентричний зануда і по життю трохи грубіян. А закличмо тепер представників захисту — роль, яку залюбки, заради здорової дискусії, зіграю знов-таки я.
Спершу розгляньмо твердження, що він був тираном стосовно свого персоналу. Так, звичайно, він сильно тиснув на людей. Військовому раднику, бідоласі Аланові Бруку, доводилось мовчки трощити олівці, ледь стримуючи емоції, тому що в період війни Черчилль просто мички микав з нього. Але замисліться про стрес, у якому перебував сам Черчилль, чиїм завданням було координувати війну, яку, за всіма ознаками, нам не судилося виграти.
Не те щоб Черчилль ніколи не усвідомлював своєї поведінки. «Я дивуюся, як узагалі немало колег досі зі мною говорять», — зізнавався він. Часом, помітивши, що секретарка змерзла, він пригальмовував свій марафонський диктант і власноруч розпалював вогонь у кімнаті.
Після смерті Вайолет Пірмен, однієї з його найвідданіших та найбільш обтяжених працею секретарок, він потурбувався, аби її дочка отримала компенсацію — з його власної кишені. Також він фінансово допомагав дружині свого лікаря, коли в неї були труднощі. А коли його друга було поранено в Омдурманській кампанії, Черчилль, засукавши рукави, власноруч надав допомогу в пересадці шкіри — без анестезії.
Чи це вчинок егоїстичного негідника? Памела Плоуден казала: «Коли знайомишся з Вінстоном, помічаєш усі його вади. Але решту життя відкриваєш усі його чесноти».
Розгляньмо тепер обвинувачувальну заяву про його розкіш у злиднях окопів — мовляв, з-поміж усіх вояків батальйону він там царював. Це нісенітниця.
Дійсно, поява Черчилля в січні 1916 року в командуванні викликала певне обурення. «Хто цей політик? — бурчали шотландські фузильєри. — Він не міг собі підшукати інший батальйон?» А він розпочав із лютої риторичної атаки на вошей, блоху європейську (Pulex europaeus). Здивовані солдати слухали його дослідження про походження комахи, її природу, середовище існування та значення у війнах — як стародавніх, так і сучасних.
А затим він організував доставку в Мулнекер невикористовуваних броварських діжок для колективної девошизації — і це спрацювало. Повага до Черчилля зросла. Він скорочував покарання. Ділився предметами розкоші з усіма, хто навідувався до загальної обідньої зали. Почитайте «На фронті з Вінстоном Черчиллем» («With Winston Churchill at the Front») авторства «Капітана Ікс» (насправді Ендрю Дюар-Ґібба), який бачив усе, що відбувалося, на власні очі.
А якщо солдат виходив із їдальні «без величезної сигари в зубах, яка осяювала б його умиротворене обличчя, то він, мабуть, просто був некурцем, а отже, провини полковника Черчилля в тому не було». І персиковим та абрикосовим бренді він також ділився. Так, була і ванна (описана Дюар-Ґіббом як довгаста мильниця), але багато хто також нею користувався. Черчиллеве царювання в окопах було якось одночасно і демократичним, і по-домашньому затишним, повідомляє Дюар-Ґібб, змальовуючи картину типового моменту відпочинку батальйону: відкинувшись на хиткому кріслі, відбиваючи в такт мелодії з грамофона, сидить Черчилль і читає кишенькового Шекспіра, а решта офіцерів розслаблено тиняються або щось читають, ніжачись під сонцем.
Та пам’ятайте, ці вояки постійно зазнають жахливих втрат від артилерійських снарядів (німецьких, а інколи власних британських), що буквально кожного дня вибухають навколо них. Саме за Черчилля в музичних залах вони співали пісень (іноді дещо «заміцних», як на смак капітана Дюар-Ґібба). Саме Черчилль підбурював їх сміятися щоразу, як випадала нагода. Молодий офіцер Джок Мак-Девід пригадував: «За дуже короткий відрізок часу він підійняв бойовий дух офіцерів та решти солдатів до майже неймовірних висот. Він сама харизма».
Я вам заявляю: це поведінка справжнього лідера, людини, яка справді дбає про гідні умови побуту для своїх підопічних. Цькувальник так не поводився б; і можна тим розвіяти й давні безглузді чутки про його ставлення до бідолахи молодшого офіцера Брюса в Сандгерсті.
Майже всі ті звинувачення висував член парламенту і журналіст-радикал (а також нестерпний «писар-граблями-по-воді») Генрі Лабушер, який не тільки був нестямним антисемітом, а й просував у парламенті просто жахливі пропозиції, що прирівнювали до криміналу будь-які гомосексуальні прояви. Не схоже, щоб ці заяви мали хоч якесь підґрунтя. А щодо того, що Черчилль нібито дозволяв собі «походеньки в дусі Оскара Вайлда», адвокати легко спростували ці безпідставні припущення та виграли значну компенсацію.
А чи справді він «використав» молодого Ральфа Віґрема і так бездумно розбив його кар’єру? Не зовсім зрозуміло, чи справді Віґрем вкоротив собі віку, але в будь-якому разі він як працівник Форин-офісу злив інформацію Черчиллю, тому що бажав надати розголосу тим жахіттям, які відбувалися в Німеччині, і викрити поблажливість уряду в цьому питанні.
Він так учинив із відчуття обов’язку, а не тому, що Черчилль його на це підбив. А для тих, хто прибув на похорон, Черчилль улаштував поминальний обід у Чартвеллі та виявив неабияку турботу до Ральфової дружини Ави, з якою вони спілкувалися ще багато років.
Не слід дорікати Черчиллю і нюансами того вчинку з Галдейном і Брокі, тими двома нездійсненими співутікачами з в’язниці в Преторії. Зі щоденників та листів цілком зрозуміло, що тієї ночі, коли все мало статись, вони просто «підібгали хвости».
Черчилль пішов до вбиральні, перестрибнув через стіну, а після того ще півтори години, ризикуючи бути виявленим, чекав на них у саду, а вони так і не з’явились. Звинувачувати його немає за що! Згодом він надіслав золоті годинники всім, хто допоміг йому втекти, — дарунки, які заледве міг собі дозволити. Чи зробив він це з відчуття провини? Ні, навпаки, це було зроблено з характерною для нього імпульсивністю та щедрістю.
Тож нарешті розберімось із загальним обвинуваченням в егоїзмі: з тим, що його не цікавили інші та й іншим із ним було теж нецікаво — принаймні коли він хвастав про себе. Звісно, він був егоцентричним та самозакоханим — і сам це охоче визнавав, але це не означає, що його не цікавили й не турбували інші.
Почитайте його листи до Клементини, у яких він хвилюється, наприклад, про те, щоб маля не згризло фарбу з фігурок тваринок із Ноєвого ковчега.