Богдан Хмельницький. Легенда і людина - Петро Кралюк

Логічним кроком у визволенні від ляхів для Грабянки є Переяславська рада, яку він описує з великим пієтетом. Для нього то велика подія, в певному сенсі — поворотний пункт у історії козацтва: «Заради цього сам Хмельницький з генеральними особами та з полковниками, та з полковою старшиною — сотниками й отаманами — на Богоявлення Господнє з’їхалися у Переяслав і там раду радили. На ній усі полковники та військо їхнє порішили бути під єдиновірним монархом під його величністю царем московським, а не під королем польським, королем римського віросповідання, а також всі ухвалили відмовитись від дружби з татарами. Скріплюючи це рішення, гетьман Хмельницький з усіма своїми генералами, полковниками та з усім військом у січні 1654 року дали присягу і прийняли надзвичайно пишні дарунки царськими соболями та іншим крамом. У цей же день були прийняті полкові знамена і стольники разом з приданими їм козаками роз’їхалися по усіх містах і там уся міська старшина, люди духовного сану, козаки та поспільство також дали присягу на вірність. При чому на всій Україні по обох берегах Дніпра кожен з охотою присягав. Весь народ радів радістю великою, бо всі були певні, що під рукою єдновірного монарха можна буде жити тихо, спокійно»[138].

Переяславська рада

Подальші події, що відбулися після Переяславської ради, подані Грабянкою як тріумф Хмельницького. Мовляв, отримавши протекцію московського царя, він і його військо досягає значних успіхів у війні з поляками. Хмельницький «ставить на місце» кримського хана. Правда, смерть стає на заваді реалізації грандіозних планів цього діяча.

Говорячи про смерть козацького вождя, Грабянка малює його ідеалізований портрет: «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви. Маючи ці та до цих подібні достоїнства, зовсім не дивно, що він став переможцем та пострахом для ляхів, а мирянам припав до душі, бо, відійшовши від військових справ та ученій, повністю зайнявся собою. У його воїнства все так було злагоджено, що коли б він не пощадив (про це мовилось уже), то зовсім би міг знищити Польщу»[139].

Поховання гетьмана подається як сумна подія. Грабянка навіть не хоче вірити, що Хмельницький помер своєю смертю. Спеціально подає в своєму літописі таку чутку, ніби козацького провідника отруїли поляки: «Деякі, правда, уперто твердять, що то поляки, не маючи сили інакше Хмельницького умертвити, вирішили його отруїти. А вчинили те так. Намовили якось родовитого юнака притворитись, ніби він хоче одружитися на дочці Хмельницького. Той погодився, поїхав у Чигирин і одружився. А в день від’їзду, коли Хмельницький випроводжав молоде подружжя, підніс своєму тестю філіжанку горілки (а туди всипав яд, що уповільнено діє) і запропонував випити за здоров’я своєї панни. І сам випив чарку, налиту із схожої пляшки. Та йому, що випив неотруєну горілку, нічого не сталося, а нещасний Хмельницький від цієї проклятої прихильності втратив життя. Цьому можна повірити, оскільки після смерті тестя, цей підступний зять ніколи не показувався на Україні»[140]. Виглядає ця легенда не дуже правдоподібно. Літописець не називає імені підступного зятя, ні дочки Хмельницького, на якій той одружився.

Певно, Грабянка не сприймав того, що такий героїчний чоловік, як Хмельницький, помирає своєю смертю в ліжку від хвороби. Отруєння хоч якось виправдовує цю ситуацію. І, звісно, воно подається як злочин його найбільших ворогів — поляків.

Хмельницький у Грабянки — неперевершений військовий діяч, політик, дипломат. Всі його наступники не йдуть із ним у порівняння. Після Хмельницького козацькі гетьмани, про які говорить літописець, постають не як герої, а як антигерої. Лише про деяких козацьких старшин він говорить з повагою. Зокрема, про Якима Сомка. Останній представлений як вірний послідовник Хмельницького, «вождь хоробрий і в справах військових тямущий».

Означені міфологеми Грабянки (козаки — мужні й справедливі люди, які не коряться гнобителям і прагнуть свободи; Хмельницький — головний козацький герой, втілення найкращих рис козацтва; поляки — найбільші вороги козаків; росіяни, власне московіти, — друзі й покровителі козацтва) набули не лише значного поширення в українській літературі, а стали в ній, в силу певних обставин, домінуючими.

Домінування цих міфологем забезпечувалося великою популярністю Літопису Грабянки. У XVIII ст. твір активно переписували й читали. На сьогоднішній день зберігається 63 списки літопису. Але їх могло бути й більше. Окрім того, на основі зазначеного твору був укладений «Короткий опис Малоросії». Зберіглося 34 його списки[141]. Цей твір у 1777 р. був надрукований у Петербурзі Василем Рубаном під редакцією канцлера Олександра Безбородька[142]. Вперше Літопис Грабянки опублікували в 1793 р. у журналі Федора Туманського «Российский магазин». Правда, це видання швидко стало бібліографічною рідкістю. У 1853 р. літопис видала Київська Тимчасова комісія для розбору древніх актів[143]. За часів незалежності України, у 1992 р., твір опублікували в перекладі сучасною українською мовою великим накладом[144]. Він став популярною лектурою, до якої часто апелювали як історики-професіонали, так і любителі козацької старовини.

Самійло Величко

Літопис Грабянки справив вплив на створення найбільшого козацького літописного наративу — Літопису Самійла Величка, а також на відому «Історію русів». Відчутні його впливи на українське історіописання ХІХ ст. Уже у XVIII ст. ідеї та сюжети Літопису Грабянки озвучувалися в поетичних творах, пізніше, у ХІХ і ХХ ст., — у прозових художньо-літературних творах. Саме цей твір став своєрідною «Біблією»