Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер

торкається аж до ст. 176, що далеко відстоїть від того місця (ст. 153), де він ущент розбив моє гадане свідоцтво стосовно руху проти рабства. На тій же ст. 153 він відкидає й другий фрагмент на тій підставі, що я зробив у перекладі жахливу помилку. Ось що він пише: «Проте все тут не так. Хоча Платон вживає слово «douleia» (рабство чи неволя) воно містить лише метафоричну алюзію (курсив мій) на рабство у звичайному розумінні цього слова».

Хтось, певне, вважатиме таке припущення вірогідним, надто якщо цей фрагмент відокремлено від того, що йде безпосередньо перед ним (і згаданий професором Левінсоном лише через двадцять сторінок, де він пояснює його Платоновою погордливістю). Але у своєму контексті — разом із Платоновими скаргами на розперезаність рабів (і навіть тварин) — він не викликає жодних сумнівів стосовно того, що окрім змісту, який в нього правильно вкладає професор Левінсон, цей фрагмент має ще й інше значення, де слово «douleia» сприймається зовсім буквально. Адже в ньому мовиться і мається на увазі, що вільні демократичні громадяни не можуть терпіти рабство хоч у якій формі. Вони не лише не дозволяють жодних натяків на обмеження своєї свободи (навіть з боку законів, як далі каже Платон), а й стали такими м'якосердими, що не можуть зносити «навіть найменшого припущення про неволю» — таку, як рабство «куплених рабів, чоловіків та жінок».

Професор Левінсон (на ст. 153, після розгляду другого Платонового фрагмента) запитує: «У світлі цього свідоцтва... що, коли чесно визнати, залишається від аргументації Поппера...? Найпростіша відповідь: «Нічого», якщо вживати слова хоч трохи близько до їхнього буквального значення». А втім, його власна аргументація спирається на тлумачення терміна «douleia» у контексті, що чітко посилається на рабство, не в його буквальному значенні, а як «лише метафоричної алюзії», за його власними словами кількома рядками вище*.

* Додано 1965 року. Те, що слово «douleia» (рабство, неволя) у фрагменті, який ми розглядаємо («Держава»; 563 d), має буквальне значення (крім метафоричного значення, яке йому правильно приписує професор Левінсон), підтверджує П. Шорі — видатний платонік і відвертий ворог демократії, якого професор Левінсон вважає знавцем платонівських текстів. (У багатьох випадках я можу погодитись із трактуванням Платона Шорі, оскільки він нечасто намагається гуманізувати та лібералізувати Платонові праці.) Щодо примітки, яку Шорі робить до слова «неволя» (douleia) у своєму перекладі «Держави», 563 d, він посилається па два паралельні фрагменти: «Горгій», 491 с та «Закони», 890 а. Ось який вигляд має перший в англійському перекладі В. Лемба: «For how can a man be happy if he he is a slave to anybody at all?» («Чи може людина бути щасливою, якщо вона є хоч чиїмсь рабом?»). У даному разі вислів «бути рабом» має, подібно до уривка з «Держави», не лише метафоричне значення «підкорятися», але водночас і буквальне. Справді, суть справи в тому, що ці два значення доповнюють одне одне. Уривок із «Законів», 890 а (продумана критика деяких софістів з Великого покоління) у перекладі Бері має такий вигляд: «These teachers [who corrupt young men] attract them towards the life... «according to nature» which consists in being master over the rest, in reality [aletheia], instead of being a slave to others, according to legal convention» («ті вчителі [що розбещують молодь] ваблять їх до життя, «згідного з природою», яке насправді полягає в тому, щоб володарювати над іншими, а не бути рабами інших відповідно до умовних законів».) Платон недвозначно натткає тут, серед інших, на тих софістів (ст. 70 Е-ст. 70 А, а також прим. 13 до розділу 5), котрі вчили, що люди не можуть бути рабами «за природою» чи «за правдою», а лише «за умовними законами» (узаконеною вигадкою). Таким чином, Шорі за допомогою цього посилання, принаймні побічно, пов'язує цей вирішальний фрагмент з «Держави» із класичною дискусією з приводу рабства у буквальному значенні слова).

І все-таки він говорить про абсурдну помилку, якої я припустився, переклавши слово «douleia» буквально: «Таке неправильне прочитання дало свої плоди у передмові до п'єси Шервуда Андерсона «Босий в Афінах»... де довірливий драматург слідом за Поппером (професор Левінсон на ст. 24 твердить, що «андерсенівська версія Платона чітко свідчить про ретельне та тямуще опрацювання Поппера», але не наводить жодного доказу на підтримку цього дивного обвинувачення) «у свою чергу повідомляє читачів про цю алюзію й безапеляційно заявляє... начебто його вповноважив до цього сам Платон, що афіняни... «обстоювали визволення всіх рабів»...»

Це зауваження стосовно Максвела (а не Шервуда) Андерсона так само може бути перебільшенням. Але, де я говорив хоч щось подібне? І чого варта аргументація, для захисту якої доводиться надмірно підкреслювати або чорнити погляди свого опонента, асоціюючи їх із «гаданою» виною якогось «тямущого» читача? (Див. також предметний покажчик на «Рабство».)

(3') Професор Левінсон хоч і бореться проти мого твердження, що Платон заохочував правителів застосовувати безжальне та беззаконне насильство, по суті, ніде його це заперечує. Це видно навіть з того, як він обговорює фрагмент з «Політика» про «покарання та вигнання», який було розглянуто у цьому «Додатку» наприкінці підрозділу «А». Він заперечує лише, що в «Державі» є багато інших подібних фрагментів — фрагментів про «очищення полотна» — як гадаємо ми з П. Шорі. Опріч цього, він намагається знайти затишок та моральну підтримку, спираючись на окремі випадки сучасної практики застосування насильства. Боюся, що цей затишок буде порушено, якщо він перечитає фрагмент з «Політика» разом із початком, який я процитував, а професор Левінсон спершу пропустив, а потім відкинув його як недоцільний.

(4') Перш ніж розпочинати суперечку з професором Левінсоном з приводу Платонового расизму та його приписів правителям застосовувати брехню заради блага держави, я хотів би нагадати своїм читачам про Кантову сентенцію (див. ст. 139 Е-ст. 137 А), що хоча слова «чесність — це найкраща політика» можуть викликати заперечення, то думка «чесність ліпша за будь-яку політику» — незаперечна.

На ст. 434 своєї праці професор Левінсон (посилаючись на ст. 133 Е-ст. 136 А і надто на ст. 150 Е-ст. 148 А моєї книжки) цілком справедливо зазначає: «Насамперед нам слід погодитись, що вживання обману за певних обставин захищається [курсив мій] у «Державі» для цілей управління...» Зрештою, це і є моєю головною тезою. Жодні спроби знехтувати або принизити її значення — і жодні зустрічні нападки на мої гадані перебільшення — не повинні затьмарити це визнання.

У тому ж місці професор Левінсон також визнає, що «безперечно слід було вдатися до переконливого мистецтва красномовства, щоб