Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Теж слушно. Якщо припустити, що вона… До речі, її звали Софія Новицька. Так ось, якщо припустити, що Новицька потай, секретними стежками пробралася сюди, до Гайворонського лісу, то з якою метою?
– Думаю, Ігоре, ви й це знаєте.
– Хочу почути від вас.
– Ну, хай буде. Та жінка, як і решта померлих, вирішила знайти таємне джерело. Вони прийшли сюди потай, бо здогадувались, як не знали напевне, – тут, у селі, їм ніхто не допоможе.
– Чому?
– Хоча б через небажання брати на душу гріх.
– Гріх?
– Ті люди напевне б пішли з життя. Для них жива вода перетворилася на мертву. Тим більше – серед ночі.
Князевич знову зітхнув.
– Ви вірите в ці казки?
– А це не казка. Ту жінку, Софію Новицьку, справді не знали. Зате дуже добре відомий тут товариш Лизгунов. На ньому кров, на його совісті – людські життя, він цим пишався. Вихвалявся перед дітьми в школі, в актовій залі, і я це чув. Я не місцевий, ви вже це знаєте. Та бачив лиця наших селян, батьків і бабусь школярів, котрі слухали його виступи разом із дітьми. Проте, – сивий сторож знову розвів руками, – якби комусь випала нагода забрати життя такого чоловіка, нею, нагодою, навряд чи хто скористався б.
– Чому?
– Вбивство – гріх. Навіть такого, як Лизгунов. Провести його до джерела Святої Варвари означає вбити. Отже, взяти на душу гріх, який не відмолиш, не спокутуєш.
Князевич замислено почухав потилицю.
– Значить, такі тут люди?
– Хороші люди.
– Сумнівів нема. Але ж вірять у силу джерела?
– Вірять. Знаєте, чому? – Сторож враз нахилився ближче. – Бо хочуть вірити в Божу кару, в її невідворотність. Більше вірити нема в що, товаришу з Києва. У вас там вірять у щось?
Усе ясно.
Ігор дедалі ліпше починав розуміти, де опинився та з чим доведеться працювати далі. Старий шкільний сторож по волі чи по неволі став для чужинця виразником загальних настроїв, панівних для цього віддаленого західноукраїнського села. Підозра, що такі настрої можна зустріти не лише в селах цієї місцевості, переросла в упевненість.
Якщо люди щось і знають – нічого не скажуть.
Навіть одне одному. Лише подивляться з розумінням – те, що відбувається, справді краще списати на дію вищих сил. Тим паче в цій історії: інших варіантів поки що не вимальовувалося.
– Скажіть… – Ігор старанно добирав слова. – Скажіть, а чому ви не боїтеся ось так зі мною говорити? Я офіцер міліції все ж таки, ніби як влада.
– Скажу, – кивнув Рогоза. – Що я вам такого особливого тут розповідав, чого б не повторили десь в іншому місці? Зрештою, чим може загрожувати владі шкільний сторож із віддаленого села? Ну і влада ви… звиняйте… хіба в Києві. Та й то, думаю, невелика.
Сперечатися з на диво мудрим сторожем перехотілося.
– Гаразд, Вікторе Григоровичу. Ще одне, і не буду вас більше мучити. Ви сказали: тим більше серед ночі. Вдень із ними не могло такого трапитися?
– Джерельна вода набуває своєї сили тільки вночі. А в нічну пору до тутешнього лісу краще не потикатися. Він оживає, розумієте? Все те, про що ви могли хіба читати в дитячих казках, виходить назовні. Це хазяї ночі, Ігоре. І не дивіться так на мене, я немолодий, та з головою маю повний лад. Звідки, думаєте, джерело черпає свої сили? Читали Гоголя, може? В тому і полягає випробування – пройти до таємного джерела серед ночі, коли в лісах панує нечисть.
Так. Усе. З нього досить.
Ігор ляснув долонями по зігнутих колінах.
– Слухайте, ви зараз граєтеся зі мною в якісь ігри чи справді вірите в те, про що говорите?
– Повторюся: тут, у селі, нема людини, котра б у це не вірила. – Рогоза таки не виглядав божевільним. – Цікава штука виходить, скажу я вам. З одного боку, лісова нечисть чи, правильніше сказати, лісові духи охороняють таємне джерело від лихих людей та бережуть тим самим їхні життя. З другого – тільки той, хто проведе там, біля джерела, ніч, зможе відчути силу води. І сила ця здатна як зробити людину дужою, так і вбити. Навіть якщо це вигадка, легенда, казка абощо, придумано недарма. Люди в такий спосіб бережуть і джерело, і себе та інших від нього.
– Це ви в міліції пояснювали?
– Намагався. Не я один. Гайворонці в цьому живуть не одне століття, тож не приховують.
– Ви самі в це вірите? Особисто ви? – Князевич націлив на старого вказівний палець.
– Цього я вам не казав. Лише переповів місцеві байки. Та за певних обставин готовий повірити.
– Навіть так? Що за обставини?
– Можна я не буду відповідати? Як для першого знайомства і так наговорив вам зайвого. На це ви мені навіть указали…
«Не треба відповідати», – подумав Князевич.
Натяк зрозумілий, стара пісня, починається спочатку. Знає він ці обставини: двоє мертвих комуністів, один комсомолець, як тут не поговорити про вищий суд над безбожною владою… Справді, в замкненому просторі, серед лісу, ще не в таке повіриш.
Та хай там як, одну обставину тут не врахували.
Він, Ігор Князевич, – матеріаліст до нутра кісток. І в казки не особливо вірив навіть малим.
Це означає – він тепер просто мусить знайти цьому всьому розумне, земне, логічне пояснення.
– Ну, нехай так буде. Хто ще оглядав тіло Новицької та всіх інших? Чув, фельдшер? Кудімов, здається?
– Слушно.
– Де його можна зараз знайти?
– Простіше провести. Вже по обіді, він напевне вдома.
Місцевий фельдшер виявився не надто говірким, на вигляд сорокарічним чоловіком. Розказати міг іще менше, ніж Рогоза, причому говорив не дуже охоче. Видно, від усього цього втомився за короткий час. Ігор прекрасно його розумів: хто-хто, а вже лікар за специфікою професії точно мусить бути не меншим, а то й навіть більшим матеріалістом, ніж міліціонер.
Наскільки міг швидко прийшов до лісу.
Переконався – пульсу таки нема, жінка мертва.
Щось особливе? Та наче нічого. Ага, руки. Для людини, котра довго перебуває в лісі та контактує з ним, руки в Новицької виявилися на диво чистими. Тільки в Новицької? Та ні, ось тільки тепер, коли мова про це зайшла, Кудімов пригадав: Лизгунов і Боровчук теж ніде не замастили рук.
Вийшовши від фельдшера, Князевич якийсь час стояв серед вулиці, якраз навпроти чайної, та намагався збагнути, чому саме зачепився за чисті руки мерців і чому вони не дають йому спокою.
Глянув на свої руки.
Пригадав слова шкільного сторожа: рукомийник біля кухні.
До чого тут
