Таємне джерело - Андрій Анатолійович Кокотюха
– Тільки вам?
– Не тільки. Працівники освіти та культури мають якісь такі можливості їсти за кошт бюджету чи влади, може, держави… Слухайте, я в це не втручаюся. Вистачає мені тут усього. До речі, телефон у мене, так що можете у справах дзвонити. Чи дружині.
– Нема в мене дружини.
– Тим паче лишайтеся. Дівчата тут гарні, добре виховані, ґаздині. Господині по-вашому… Не дурні, що теж важливо. Знаю, бо всі ж вони в цій школі вчилися, в мене на очах, кожна вітається.
– Добре. Як надумаю, будете сватом.
Видобувши з кишені штанів в’язку ключів на чорному просмоленому мотузку, Рогоза розв’язав вузол, зняв один, простягнув Ігореві:
– Впораєтеся?
Князевич легко відімкнув закритий на два оберти замок, зняв дужку, штовхнув двері, ступив через поріг.
Кімната виявилася невеликою, але не здавалася тісною – через мінімум меблів. Біля стіни, просто під вікном – койка-«полуторка» з панцирною сіткою. Застелили її по-солдатському, подушку виставили трикутником. Поруч примостився старий комод, він напевне правив тут за тумбочку. Просто коло дверей стояв дерев’яний вішак, явно саморобний, ручної роботи. Дві табуретки вздовж стіни. На одну з них Ігор відразу кинув сумку.
– То як вам?
– Жити можна.
– Можна, – з неприхованою радістю погодився шкільний сторож. – Саме тут і так можна зараз жити, не інакше. Рукомийник там далі, біля кухні. Інші вигóди я покажу, знайти неважко. Ось службовий вхід, двері зачинятиму тільки на клямку. Вийдете у двір – відразу прямо.
– Діти теж так ходять?
– Оббігають школу. – Рогоза негайно змінив тему: – То я, так розумію, буду вам потрібен? Напевне ж розказали вже, хто знайшов перше тіло. Зараз поговоримо чи відпочинете? Я ж тут завжди, за стіною.
Князевичу справді хотілося прилягти. Та випите за обідом уже почало свою справу – кортіло активних дій тут і тепер.
– Для чого тягнути? Присядьмо.
Рогоза причинив двері, вмостився на вільний табурет. Ігор сів на койку, витягнув цигарки, запитально глянув на сторожа.
– Ні, я не курю. Тут загалом школа…
– Потерплю. Накурився вже. – Князевич поклав пачку на комод. – Почнімо з початку.
– Протокол буде?
– Без протоколу. Тим більше що під протокол ви вже розповідали. Він десь є, я його не читав, та навряд чи скажете щось нове.
– Там і про що було, багато не розкажеш. Пішов я до лісу по флору…
– Тобто?
– Лікарські рослини, знаєте? Це я так говорю взагалі – флора. Все йде в діло: мати-й-мачуха, чистотіл, шипшина, калина, кропива, календула, ромашка…
– Ясно. Займаєтеся фітотерапією?
– Це все приймають у кооперації. Теж варіант – здати на фармацевтичний пункт, – пояснив Рогоза.
– Багато платять?
– Грошей не дають. Є дещо цінніше за гроші. Талони. У вас є в Києві? Ну, видається спеціальний талон. Ви потім можете їх отоварити в райцентрі. Краще – взагалі в Тернополі, туди продукти чи речі частіше завозять. Речами брати ліпше, суха ковбаса в селі не потрібна.
– Ви ж кажете, всім забезпечені…
– Тому й забезпечений, – розвів руками сторож. – Я можу продати свій талон. Чи обміняти в якоїсь господині, на ті ж яйця, сир, молоко. Чого ви так дивитесь? У нас по селах ніхто без роботи не сидить. Можеш не вчитися, працювати мусиш. Діти, наприклад, з понеділка підуть на картоплю та буряки. Із четвертого класу це обов’язково для всіх учнів. Дівчата, хлопці – не має значення.
Князевич зітхнув, пригадавши, як одного разу навіть від Головного управління МВС вимагали виділити бригаду для поїздки «на картоплю». Тоді він ще ходив у лейтенантах, його згоди особливо ніхто не питав, і тиждень міліційні опери та слідчі жили в якомусь селі під Березанню. Спали у шкільному спортзалі, туди з такої нагоди занесли ліжка. Занять усе одно до ладу не було, середні та старші школярі товклися на колгоспному полі разом із «партизанами» – так їхню бригаду чомусь прозвали. Вечорами добре йшов самогон, а майор від парткому, котрий формально вважався старшим бригади, вже на третій день махнув рукою на політичні анекдоти. А на п’ятий дістав у табло від якогось місцевого тракториста – поперся на танці та нахабно запросив дівчину, котра була не вельми й проти уваги гороцького міліціонера. Те, що заїжджий був міліціонером, тракториста не зупинило…
– Добре, Вікторе Григоровичу, ближче до справи.
– Так куди вже ближче. Пішов рано в ліс по шипшину, а знайшов мертву жінку.
– Ось звідси – докладніше. Де саме це було?
– Можу показати рукою.
Тепер від шкільного сторожа ледь чутно повіяло холодком.
– Не треба рукою. Мені навіть не потрібно бачити це місце, все одно стільки часу минуло. Просто скажіть, далеко це від села?
– Не дуже. Десь менше за кілометр у ліс. Жінка лежала під буком.
– Ви відразу зрозуміли, що вона мертва?
– У нас тут жінки не валяються по лісах. Не мають такої звички.
Тепер Рогоза вже помітно знущався, що підказало Ігореві: не такий простий цей сивий старий чоловік.
– Ви кажете, люди тут регулярно збирають щось у лісі. Це могла бути місцева жінка, якій раптом стало погано… з серцем наприклад. Ні?
– Справді, – кивнув Рогоза. – Тільки я підійшов до жінки швидко. І тут-таки побачив – незнайома. У своєму селі ми всі одне одного знаємо. Тим більше на ній був брючний костюм. Тут у таких ніхто не ходить. Далі я гукнув до неї – нічого. Нахилився, торкнувся рукою – не ворушиться, холодна. Пульсу не було. Ось і все, чим можу бути корисним. Дільничному нашому та міліціонерам із Кременця розказав те саме.
Князевич помовчав.
– Ви не думали, як і для чого сюди занесло ту жінку? Хто вона – вас не цікавило?
– Тоді – ні. Уже потім дізнався: це та, котра занапастила життя Антонові Мазуру. Я дуже добре пам’ятаю цього хлопчика, він із хорошої родини, постійно зі мною вітався, йшов на срібну медаль. Дали, до речі. Цілком заслужено. Тепер… а… – Старий махнув рукою.
– Я так розумію, раніше її в селі не бачили.
– Так ви ж знаєте відповідь.
А ще Ігор знав напевне: хоч раніше ніколи не спілкувався зі шкільними сторожами, як на звичайного сторожа Віктор Григорович Рогоза досить грамотно говорить і чітко формулює думки.
– Знаю.
– І вже встигли,
