Світла і тіні ОУН - Лев Ребет

щодо майбутніх можливостей. Отож, усетаки, хоч особисто з «невиразним» почуттям, він з принципових мотивів прийняв, як самозрозуміле для себе рішення, взяти участь у заплянованих акціях самостійної державницької дії на українській території. Незважаючи на всі «несподіванки» і потрясення, спершу з виглядами на успіх, потім, після невдачі, чи, точніше, терористичного розгрому, а далі і з перспективи багатьох років, — він, широко дивлячись, був найглибше переконаний у правильності тоді зайнятих позицій і відстоював їх на місці до кінця. Ось так і в цьому випадкові припала йому знов непопулярна функція заступати «пропащу справу». Тоді, коли в суспільстві, у наслідок «невиразної» німецької політики, запанували непевність, неспокій, дезорієнтація, страх і готовість до відступу; коли керівні органи ОУН ставали на місці дедалі більше невловні у тоді вже напів-конспіраційній системі в терені; коли Я. Стецько, як голова Тимчасового правління був ґестапом вивезений зі Львова, то на другого заступника голови, «свою людину», але в тіснішому колі керівництва тодішньої ОУН не досить «свого» Ребета, припала функція, на плятформі уряду і з його позицій, у колі захитаних членів цього уряду, — заступати принципи державницької підметности, і в тому відношенні боронити принципи ОУН.

Поминаючи такі неприємності, як тиск німецьких чинників, щоб відкликати проголошення незалежности, що самозрозуміло виключалося в колах ОУН, але що насувало політичні небезпеки відносно тих членів уряду, котрі не належали до революційного руху; залишаючи на боці прикрий обов'язок заступника голови звільнити міністрів, які, обіймаючи пости, інакше уявляли собі загальне і своє становище в цій акції, — якраз в тій ситуації, передусім у функціях відповідального речника Тимчасового правління, виявилася найбільше наглядно імпровізованість і провізоричність політичної постановки на цьому відтинку. Вивезений німцями Я. Стецько уповноважував свого заступника переставляти уряд на підпільну дію, одначе, як пише Ребет при нагоді рецензії на книжку Р. Ільницького: «Deutschland und die Ukraine» — «уряд не пішов у підпілля тому, що цієї ідеї практично організація не підтримала» («Книжка про найновішу нашу історію» — «Український самостійник», квітень 1957). В організації, яка була вірна своїм принципам, але не мала точно виробленого плану дії на випадок зміненої ситуації, і яка, зовсім зрозуміло, в новій дійсності мусіла концентрувати головну увагу на самозбереженні, — властиво вже не було інтересу до інституції що, попри принципові настанови, на ділі деякою мірою сповнила ролю експерименту, який довелося численним співучасникам подій досить дорого оплатити. У конкретному випадкові мало воно і для видного тоді ставленника ОУН в уряді особисті пов'язання. Остереження Ребета з боку тодішнього проводу ОУН про плян арештів ґештапом, не мало в той час великого конкретного значення, якщо не було в терені практичної підтримки з боку організаційної сітки. Цього не сталося, мабуть, не з наміром, але «організація не запропонувала в цьому випадку перейти в підпілля, хоч такі сугестії підписаний висував» — як згадує Л. Ребет у вище названій рецензії. В нез'ясованій ситуації наступили дуже численні арешти, які припали передусім на долю тих, хто були «відставлені» до «леґальщини», яка, зрештою, взагалі не була легальною. Вже в той час, як і наступних років, перебування учасників визвольного руху у справжньому підпіллі давало більше почуття особистої безпеки і активної самоохорони, ніж «овобідне» ходження по світі.

Цей епізод для Ребета, як і для багатьох інших, закінчився німецьким концентраційним табором, що протривав понад три роки.

*

Три роки і добрих кілька місяців (частина 1935 до початку 1939 років) тривало також головування Лева Ребета у Крайовій екзекутиві ОУН на ЗУЗ, із осідком у Львові. Тут треба сказати, що незалежно від реальних фактів, поданих у нарисі, у вузьких рамках не легко точно віддати саму атмосферу того часу, коли сталася перша приголомшлива криза націоналістичного руху, із загрозою для самого існування ОУН на ЗУЗ. Важко сказати, котрий із чинників після розгрому ОУН польською поліцією 1934 року був серйозніший і критичніший для дальшої підпільно-визвольної дії: організаційно-технічні ліквідації і розбиття провідних кадрів у наслідок масових арештів і компромітуючих «всипів» «гори», за цілковитої здеконспірованости тих, хто ще залишився на волі, чи провал з'ясованої у спогаді концепції т. зв. «перманентної революції», що приніс і в найчесніших колах членства ОУН політичне заламання, зневіру і безперспективність, тимбільше, що загально в суспільстві, зокрема в інтеліґентських колах, загострилося тоді засудження підпільної боротьби. Не зупиняємося тут окремо на явищах страху перед польським терором, що дало у наслідку всілякі «ідеологічні» надбудови для виправдання дезактивізації заляканих. У всякому разі, одним із найприкріших симптомів часу було нав'язування контактів із наново вишукуваними людьми, з яких відносно не мала черга відмовлялася від участи в роботі ОУН. Хоч по терені люди краще збереглися, ніж у центрі, проте брак зв'язків, розгубленість, непевність, переконання, що організація перестала існувати, недовір'я і провокаційні підкопи польських поліційних органів — створювали в один час враження повної безнадії; для визнавців націоналістичної ідеї «валився світ». Як це сприймали люди, котрі почували себе на життя і смерть зв'язаними з націоналістичним рухом, і які одиноку перспективу української визвольної справи бачили в конечності дальшої дії ОУН, — нехай проілюструє тут один своєрідний випадок, коли молода дівчина, учасниця визвольної боротьби того часу, просячи Бога, щоб зберіг організацію, в заміну пропонувала свою готовість прийняти на себе будь-які особисті удари і зректися щастя на все життя. У такому становищі загального занепаду ОУН, логічно на перше місце мусило висуватися питання, де причини загрозливого провалу і як діяти далі, щоб охоронити організацію перед подібними ситуаціями, чи точніше — взагалі рятувати і наново оживляти підпільний рух. Висновки і пляни Ребета, як голови Крайової екзекутиви ОУН, затверджені в особистій зустрічі з полк. Є. Коновальцем, у численних випадках на місцях натрапляли на опір. Переставка з екстенсивних, зовнішньо ефектовних акцій на переоцінку настанов і прийомів, на внутрішню перевірку снаг і, передусім, на відбудову стійких, випробуваних і загартованих кадрів; на підмурування сили організації ґрунтовною виховною вишкільною роботою, що впоювала б свідомість труднощів і витривалість на довшу мету; далі, на застосовування різних засобів для того, щоб легкодушно не віддавати людей на знищення, — усе те не зовсім збігалося з напрямом розбурханої в попередньому етапі патріотичної стихії; воно видавалося щонайменше «не досить революційним», якщо не зовсім «опортуністичним». Люди, що залишилися поза мурами тюрем, уважали подекуди за вимогу своєї революційної чести дати доказ, що вони не гірші за своїх товаришів-«тюремних героїв», чи, передусім, продемонструвати, що ОУН все таки й далі існує. З політичного становища, з огляду на народні маси, які симпатизували націоналістичному рухові, — це останнє прагнення,