Степовий пірат - Станіслав Лубєнський

постріли лунають у темряві о четвертій ранку 26 вересня 1919 року. Близько дев’ятої махновці починають поступово здавати поле. Батько не бере участі в бою, під покровом ночі він залишає село, щоби з загоном кавалерії вдарити білогвардійцям у тили. Тим часом білогвардійці кидають в атаку всі сили, лінія оборони махновців починає хитатись. У критичний момент потрібна кожна пара рук. За зброю хапаються штабні, а також здатні втримати рушницю поранені, санітарки й візниці. І коли здається, що справу вирішено, а витіснені на край села махновці не мають жодного шансу, в шерегах білогвардійців починається сум’яття.

Махновська кавалерія з Батьком на чолі врізається в їхнє крило. На повному ходу і без жодного окрику. Махновці, які щойно відступали, відчувають приплив нових сил. Використовуючи розгубленість у шерегах білих, вони кидаються у контрнаступ. Початково денікінці відступають строєм, але солдати нерішуче переглядаються. Хтось не витримує, розвертається і починає втікати. За мить цілий стрілецький ланцюг ламається, і білогвардійські полки дають драпака. Офіцери не можуть стримати панічної втечі. Махновці переслідують денікінців п’ятнадцять верст. Переслідування завершується на березі Синюхи, де багато солдат гине під час переправи.

Запеклість боїв ілюструє статистика Симферопольського офіцерського полку: за двадцять шість днів боїв із бригадами Махна Хрести святого Георгія отримують сто дев’ять вояків, вручено також сім медалей. Загинуло вісімдесят сім офіцерів і сто двадцять один солдат, поранено сто сімдесят вісім офіцерів і двісті тридцять вісім солдат, п’ять офіцерів і шість солдат зникли безвісти. Загалом, убитими й пораненими полк втратив шістсот тридцять п’ять вояків. 26 вересня з побоїща над річкою Синюхою рятується заледве жменька солдатів полку. Махно у «Шляху до Волі» з повагою відзначає їхню «стійкість і непоступливість».

У річкових заростях знаходять тіла Батькового охоронця Сидора Лютого і Григорія Махна. Обох ховають у гаю на березі річки. Увечері Нестор Іванович наказує видати солдатам спирту із запасів. Наказ виконує єдиний живий із братів Батька — Савелій, махновський інтендант.

Перегонівка осипається. Розламується, як пробитий коренями асфальт перед постом міліції. Як похилені дерев’яні хати, що чекають, аж їх знесе якась більша буря. Як старий цукровий завод, збудований «ще за панів», здається, Четвертинських наприкінці ХІХ століття. Його споруда, що нині тисне на Перегонівку своїми розмірами й потворністю, не аж така стара. Труби іржавіють, стіни вицвітають, на даху розростається березовий гайок. І вибиті вікна — певний знак, що заклад не працює. Мертвий індастріал. Один із тисяч подібних будинків, розкиданих територією колишнього Радянського Союзу. Покинутих Радянським Союзом. Як тисяча мешканців Перегонівки, у більшості своїй занадто старих, аби звідси втекти. Але не все тут потворне, цей розпад має свою здичілу привабливість. Буйні чагарники і фруктові дерева, яких давно ніхто не обрізав. І гарна, звивиста річка Ятрань зі скелястими берегами, що розрізає Перегонівку навпіл.

Тих, хто міг би пам’ятати велику битву часів Громадянської війни, вже давно немає серед живих. Мешканці Перегонівки натужно морщать чоло, намагаючись пригадати собі якісь розповіді дідів або батьків. Варвара Мовчанова, що мешкає на Садовій, одна з найстарших жительок села, нічого про битву не чула. Вона відсилає до Івана Заворотного кількома будинками далі. Від нього я йду до Зіни Машківської, місцевої бібліотекарки. «Тут лише Петро Петрович Пирогов може щось знати», — каже вона після недовгих роздумів. Пирогов — людина авторитетна, голова місцевого Союзу ветеранів. Тож я шукаю на вулиці Енгельса єдиний двоповерховий будинок і прошу дітей, що граються на подвір’ї, покликати дідуся. Пирогов із підозрою дивиться на мене, він хотів би знати, чому я питаю про Махна. Врешті-решт, заспокоєний польським акцентом, він перестає вимагати паспорт. «У школі вчили, що це був бандит, але зараз уже невідомо», — каже він. І хоч про битву Пирогов нічого не чув, але охоче розповість, як у часи Великої Вітчизняної війни партизани, ховаючись у пшениці, зупинили німецьку танкову колону.

VI
Кони версты рвут наметом,  Нам свобода дорога,  Через прорезь пулемета  Я ищу в пыли врага.   Застрочу огнем кинжальным,  Как поближе подпущу.  Ничего в бою не жаль мне,  Ни о чем я не грущу.   Только радуюсь убойной  Силе моего дружка.  Видеть я могу спокойно  Только мертвого врага.   У меня одна забота,  Нет важней ее забот...  Кони версты рвут наметом,  Косит белых пулемет.

Нестор Іванович Махно

(вірш, імовірно, написаний між 1918 і 1920 роками)

Нестор Махно в 1919 році
1

Розвідники, розіслані в напрямках Катеринослава, Києва й Одеси, не зустріли на своєму шляху жодних великих загонів. Зате в рапортах вони повідомляли, що дороги від Умані до Кривого Рогу встелені «трупами і погонами» денікінців. Шлях відкрито. Вранці 28 вересня махновська Воєнно-революційна рада і штаб армії приймають давно очікуване рішення. Армія трьома групами, тримаючи між собою зв’язок, рушить на Катеринославщину. Метою є Гуляйполе. Культурно-освітній відділ складає «Декларацію революційних повстанців України», в якій проголошує вибух третьої, анархічної революції.

Завдяки тачанкам махновська армія долає щодня сімдесят-дев’яносто кілометрів. Але білі командири нехтують силою супротивника. Преса стверджує, що махновці зазнали поразки під Уманню, денікінські генерали не спростовують цієї інформації. Занижується чисельність армії Батька. Марно шукати в газетах інформацію про успіхи махновців. Що ж у цьому дивного?