Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан

навкруги танки, палають машини, падають коні, люди. Нам учора говорили, що підемо дорогою життя, але йшли всі на смерть. Ми тікали, але не знали, куди і навіщо, немов божевільні». Ліс на південь від Комарівки став могилою цих жалюгідних «завойовників».

У визволеній Шендерівці з погребів і сховищ виходили змучені жителі. Вони, як і скрізь, зустрічали нас із сльозами радості. Один літній чоловік, високий, худий, з виснаженим обличчям, зняв з плеча шкіряну сумочку для тютюну, подав її мені і сказав:

— Візьміть, від душі, на пам’ять. Це все, що в мене залишилось. Спасибі, рідні наші...

Мені приємно було чути ці слова від простої людини. Я подякував і взяв подарунок, який зберігаю як велику цінність.

Тільки талановитий художник міг би відтворити поле бою в районі Шендерівки, Хильок, Комарівки на кінець дня 17 лютого 1944 року. Тисячі поламаних, спалених і спотворених снарядами машин, десятки тисяч трупів німецьких солдатів і офіцерів. Без розчистки шляхів не можна було ні проїхати, ні пройти. Там знайшов свою смерть і генерал-лейтенант Штеммерман, труп якого впізнали військовополонені.

Так закінчилася історична Корсунь-Шевченківська битва — битва світла з темрявою, свободи з реакцією, битва радянського народу з фашистськими ордами.

У наших рядах не було ні боягузів, ні панікерів, ні просто байдужих. Важко виділити якусь частину чи підрозділ. Усі билися мужньо. Запалюючий приклад у цих боях показували комуністи і комсомольці. Я бачив поранених, які після перев’язок знову ставали в бойові порядки. Я бачив покаліченого солдата Ястребова, але не чув стогону, не бачив його сліз.

Це був масовий героїзм синів вільних народів, які піднялися на захист свободи, честі і незалежності своєї соціалістичної Батьківщини.

У наказі Верховного Головнокомандуючого від 23 лютого 1944 року є такі слова: «Радянські війська влаштували німцям новий Сталінград на правобережжі Дніпра, оточивши і знищивши в районі Корсуня-Шевченківського 10 німецьких дивізій і одну бригаду».

Ця славна перемога здобута завдяки героїчним зусиллям усіх воїнів. Особовому складу нашого корпусу було оголошено дві подяки. Деякі частини були удостоєні звання «Корсунських». Понад 100 солдатів і офіцерів одержали урядові нагороди.

Виконавши бойове завдання в Корсунь-Шевченківській операції, корпус продовжував свій славний бойовий шлях, визволяючи Правобережну Україну. Разом з іншими з’єднаннями Червоної армії ми громили ворога в Яссько-Кишинівській операції, у Румунії, Польщі, Німеччині, Чехословаччині.

Війна без жертв не буває. За два роки безперервних боїв корпус зазнав великих втрат. Загинуло багато чудових людей, палких патріотів рідної Вітчизни. Смертю хоробрих полягли командири полків полковник Степанов і підполковник Яновський, комісари — Летуєв, Дерябін, Заїка, командир 303 стрілецької дивізії генерал-майор Федоровський, командир 254 стрілецької дивізії генерал-майор Путейко. Через поранення і контузії пізніше помер командир 373 стрілецької дивізії генерал-майор Сазонов...

Закінчилася війна. Ворог знищений. Люди корпусу змінили шинель на спецівку, автомат на молот, танк на трактор. Вони відбудовували міста, заводи, палаци культури, вирощували хліб, навчали дітей. Пам’ять про тих, хто загинув у боях за честь, свободу і незалежність рідної землі буде вічною.

1968 рік.

Т. Ф. Воронцов
генерал-майор, колишній начальник розвідки 4 гвардійської армії
Героїчна сторінка війни

Кільце оточених військ у районі Корсуня-Шевченківського затягувалось усе тугіше й тугіше, але гітлерівці докладали нових зусиль з тим, щоб визволити своє угруповання із залізних лещат Червоної армії.

Зав’язались важкі й жорстокі бої. Німецько-фашистське командування кинуло в бій все, що воно мало. Незважаючи на колосальні втрати, ворогові вдалося потіснити війська 27 армії й оволодіти Шендерівкою. Тепер відстань між оточеним угрупованням і танковими дивізіями, що вийшли в район Лисянки, скоротилася з 40 до 12 кілометрів. Обстановка набула вкрай критичного і тривожного характеру.

За вказівкою Ставки, командування 1 і 2 Українських фронтів вжило термінових і енергійних заходів. На рубіж Гнилого Тікича були підтягнуті 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський і 29 танковий корпуси, а також 20 гвардійський стрілецький корпус 4 гвардійської армії, що на той час вийшла на рубіж Миропілля-Глушки.

Перегрупування військ нашої 4 армії проходило в досить складних умовах. Треба було протягом дня здійснити 40-кілометровий марш по важких польових дорогах і зайняти нові рубежі оборони. Нерідко матеріальну частину і боєприпаси доводилось переносити вручну. Так зробили, зокрема, воїни 466 гвардійського мінометного полку, які доставили на руках усю техніку на відстань 25 кілометрів.

Велику і неоціниму допомогу подавали нам місцеві жителі. Щодня в зоні бойових дій працювало над поліпшенням шляхів та на будівництві мостів понад тисячу чоловіків і жінок з визволених нами від німецько-фашистських окупантів сіл і хуторів.

Під час наступу військам зустрічалися мінні поля противника. Сапери вміло знаходили їх і знешкоджували. За короткий час було знято близько 10 тисяч ворожих мін. Воїни навчились швидко ставити наші міни, особливо протитанкові, там, де цього вимагала обстановка. Важку роботу виконували сапери по прокладанню шляхів і відбудові мостів.

Незабаром кільце оточення ворога було затягнуте до краю. Фашисти кидались на всі боки, залишаючи напризволяще техніку, озброєння,