Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер
Опоненти Народного фронту вважали його змовою Комінтерну з метою захопити владу у світі. Народний фронт дав Японії й Німеччині зручний привід до зміцнення стосунків. 25 листопада 1936 року Німеччина і Японія підписали Антикомінтернівський пакт — дві держави зобов’язувалися проводити консультації одна з одною в разі нападу на одну зі сторін. Договір між японською і німецькою розвідками від 11 травня 1937 р. передбачав обмін розвідувальними даними про СРСР і містив план з використання національних рухів на окраїнах Радянського Союзу[123].
Із радянського погляду японська загроза видавалася актуальнішою за німецьку. У першій половині 1937 року здавалося, що Німеччина — доважок до японської загрози, а не навпаки. В японській політиці домінували дві візії імперії — північна і південна. Впливове угруповання в японській армії вважало, що ресурси Сибіру — ключ до майбутнього економічного розвитку країни. Сателіт Японії держава Маньчжоуго мала довгий кордон з Сибіром і дуже добре надавалася до ролі плацдарму. Японці гралися з ідеєю створити маріонеткову українську державу в східному Сибіру, де опинилося близько мільйона депортованих українців і переселенців. У Токіо розраховували, що заслані в табори українці можуть виступити проти радянської влади — особливо, якщо матимуть за спиною підтримку іноземної держави. Обізнані з цією концепцією польські шпигуни називали її «Маньчжоуґо № 2»[124].
Очевидно, що японці мали стратегічні інтереси в Сибіру. У спеціальній японській академії в Маньчжоуґо, у місті Харбін, уже підготували й навчили російської мови перше покоління молодих імперіалістів, як-от Тіуне Сугіхара[125]. У 1935 році він брав участь у переговорах з Радянським Союзом про продаж японцям Китайсько-Східної залізниці, яка проходила територією Маньчжурії. Сугіхара служив у міністерстві закордонних справ Маньчжоуго, прийняв православ’я, одружився з росіянкою, називав себе Сергієм і більшість часу проводив у російському кварталі Харбіна. Там він подружився з російськими емігрантами і вербував їх для розвідувальної роботи в СРСР. Радянсько-японська боротьба на Далекому Сході привернула увагу Гарета Джоунса, який того самого року відвідав Маньчжоуґо. Валлієць мав дивовижний нюх на новини і проникливо побачив у цьому регіоні арену глобального конфлікту «фашизму» і «антифашизму». За загадкових обставин його викрали і вбили бандити[126].
Сталін мусив перейматися не лише загрозою прямого нападу японців на Сибір, а й зміцненням японської імперії на Далекому Сході. Маньчжоуґо була однією з японських колоній, створених на історично китайській території; не виключено, що попереду були й інші колонії. Китай мав найдовший кордон з Радянським Союзом і дуже хитку державу. Націоналістичний уряд взяв гору в громадянській війні над китайською комуністичною партією. Загони китайських комуністів на чолі із Мао Цзедуном мусили відступити на північ і захід країни, це був т. зв. «Великий похід». Але жодна зі сторін не здобула монополії на владу. Навіть у регіонах, де перемогли націоналісти, вони залежали від місцевих отаманів. Найбільше значення для Сталіна мало те, що націоналісти й комуністи були нездатні співпрацювати проти японців.
Радянська зовнішня політика мусила балансувати між підтримкою братських комуністичних партії (менш важливо) і потребами державної безпеки (більш важливо). І хоч у принципі Комінтерн підтримував китайських комуністів, Сталін озброював і фінансував націоналістичний уряд, сподіваючись у такий спосіб утихомирити прикордоння. У населеній здебільшого мусульманами китайській провінції Сіньцзян (Східний Туркестан), яка мала довгий кордон з Казахською PCP, Сталін застосовував такий самий підхід, абстрагований від ідеології. Він підтримував місцевого царька Шен Шицая, відряджаючи в регіон інженерів і шахтарів для розробки природних ресурсів і енкаведистів для забезпечення порядку[127].
У глобальному сенсі німецько-японське зближення можна розглядати як остаточне оточення Радянського Союзу Японією, Німеччиною і Польщею. Ці три країни — найважливіші сусіди СРСР; саме ці три країни завдавали поразок Радянському Союзу (або Російській імперії) за життя Сталіна. Попри те, що Німеччина програла Першу світову війну, її війська били російську армію на східному фронті у 1917 році. Японія завдала принизливої поразки російській армії і флоту в російсько-японській війні 1904–1905 років. Польща розбила радянську армію зовсім недавно, у 1920 році. Після підписання німецько-польського і німецько-японського договору здавалося, що ці три держави об’єдналися проти Радянського Союзу. Якби Антикомінтернівський пакт або німецько-польський договір про ненапад справді містив секретні положення про війну з Радянським Союзом, побоювання Сталіна мали би реальну причину. Але насправді нічого подібного не існувало. Військовий союз між Токіо, Варшавою і Берліном був дуже малоймовірним, а то й узагалі неможливим. Польща підтримувала з Японією добрі стосунки, але Варшава воліла не робити кроків, які могли сприйматись як ворожі до Радянському Союзу. Польща відхилила пропозицію Німеччини приєднатися до Антикомінтернівського пакту[128].
Політичний талант Сталіна, крім іншого, полягав у вмінні поставити знак рівняння між іноземною загрозою і провалами у внутрішній політиці, так ніби це одне й те ж, а він тут ні за що не відповідає. Такий хід звільняв його від провини за політичні помилки і дозволяв виставляти внутрішніх ворогів агентами іноземних держав. Ще в 1930 році, коли оприявнилися проблеми колективізації, Сталін говорив про міжнародну змову троцькістів і різних іноземних держав. Очевидно, заявляв Сталін, що «доки існуватиме капіталістичне оточення, серед нас будуть мародери, шпигуни, саботажники і вбивці». Будь-яка проблема в СРСР перетворювалася на підступ реакційних Держав, які сподівалися затримати неминучий хід історії. За будь-якими невдачами п’ятирічки бачили руку іноземців — тому зрадників чекало найсуворіше покарання, а головні винуватці сиділи у Варшаві, Токіо, Берліні, Лондоні й Парижі[129].
У ці роки сталінізм практикував подвійну брехню. Успіх народних Фронтів ставили в залежність від просування по шляху соціалізму, що було передусім справою пропаганди. Водночас голод і злидні всередині країни пояснювали іноземними підступами — по суті безпідставно. Сталін стояв на чолі радянського державного апарату й Комуністичного Інтернаціоналу, а відтак умудрявся брехати і там, і там: перед загрозою іноземної інтервенції держава доволі хитро заручилася підтримкою радянських громадян, які постраждали від її політики. Потужне поєднання війни з іноземцями і внутрішньої опозиції було,
