Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Істина в тому, що він був по-своєму генієм, та, щоправда, не від природи. Він не був Ллойд Джорджем або Лютером Кінгом, принаймні в тому плані, що не міг імпровізувати, як деякі промовці із вродженим даром, а коли говорив, то слова, напевне, не лилися так прямо з серця рясним потоком невідрепетируваної майстерності.
Промови Черчилля були тріумфом зусиль та підготовки, під час якої фрази перевірялися та доводилися до фінальної форми, як мати-ведмедиця вилизує своїх малят. І завжди, наче блукаючий вогник, перед ним мерехтіло примарне свічення батькової репутації; і паралельно з його розвитком і становленням проглядаються глибоке бажання і старання наслідувати та перевершити батька.
А зараз перенесімось у Герроу, де він галасливо висловлює свою позицію в дискусії зі старшими хлопцями. Цей молодший офіцер Сандгерсту палко захищає права повій відвідувати бар «Імперія» на Лестер-сквер.
— Леді «Імперії», — промовляє 19-річний незайманець, піднімаючись на табуреті під регіт товаришів, — я тут стою за свободу!
Не одразу стає зрозуміло, чому саме ця тема — свобода повій займатись своїм ремеслом — спонукала до першої публічної промови його, майбутнього найвеличнішого державного діяча Британії. Адже немає жодних доказів отримання ним будь-якої винагороди за те посередництво, ні плотської, ані якоїсь іще. А відповідь, безсумнівно, у тому, що, хоч це був жарт, він хотів привернути увагу до себе — і досяг успіху. Про ту промову навіть написали в газетах.
До 23 років він уже вважав себе таким досвідченим оратором, що написав нарис під назвою «Риштування ораторського мистецтва» («The Scaffolding of Rhetoric»). У цьому розкішно бундючному й самовпевненому документі (який ніколи за його життя не був опублікований) Черчилль аналізує те, що очевидно вважає власним успіхом. «Іноді незначна, але не неприємна запинка або затримка дещо допомагала забезпечити увагу аудиторії», — каже він про момент, що не може не бути пов’язаний із його шепелявістю, яку він пояснював як ефект обструкційної зв’язки язика, що було незнаним явищем анатомії будь-якої іншої людини.
Він продовжує описом ефектів, що його прописані методи справляють на людську юрму: «І схвальні вигуки голоснішають і частішають; захоплення вмить зростає; і врешті їх стрясають емоції, яких вони не здатні контролювати; вибухають почуттями, яким вони спроможні підкоритись». Цей прийом, звісно, вдавалося відтворити деяким ораторам. І це саме той талант, яким доля наділила його найбільшого супротивника — німецького диктатора, проти якого йому ще доведеться вести риторичну війну у 1940-му і надалі.
Але чи опанував насправді Черчилль оце вміння? Чи трепетала його аудиторія, як осикове листя? Чи тремтіли вони від емоцій, які не спроможні були контролювати? Загалом вважається, що його перша промова в Палаті громад була успішною; та, попри це, принаймні одному спостерігачеві здалося, що Черчилль мав дещо миршавий вигляд — «грамотійський і нерішучий». Неминуче поставали порівняння з Рендольфом, і не завжди вони доброзичливі.
«Містер Черчилль не володіє батьковим голосом (окрім як легкою шепелявістю) чи батьковим стилем мови. Ні наголос у його вимові, ані формальний такт, ні зовнішній вигляд йому не допомагають», — казав один оглядач. Інший журналіст у своєму по суті дружньо налаштованому огляді зазначив, що «містер Черчилль з ораторством ще не сусіди. І сумніваюсь, що колись ними стануть».
Така критика, мабуть, розчаровувала Черчилля, адже він відчував величезну гордість за свої промови. У романі «Саврола», написаному в часи перебування в Індії, він змальовує славетну самозвеличувальну картину своїх (а в цьому разі — Савролиних) методів текстотворення.
Що було сказати? Цигарки одна за одною механічно згоряли в його вустах. І в пелені їхнього диму він розглядав заключну частину своєї промови, що глибоко вріжеться в серця натовпу. Бачив звеличену думку, тонке порівняння, висловлені в такій доцільній манері, яку збагне навіть найнеосвіченіший, котра відізветься у найпростодушнішому. Бачив те щось, спроможне піднести їхній розум від насущних життєвих турбот і пробудити їх почуття. І тут його ідеї почали набувати форми слів, групуватися в речення — а він усе бурмотів сам до себе, і ритмічність власної мови його заколихувала, коли він інстинктивно алітерував. Ідеї йшли одна за одною, як ллється стрімка течія і як світло переливається в її потоці. Він схопив аркуш і поспішно почав занотовувати їх олівцем. Ось думка, а чи не підсилити її тавтологією? Недбало вишкрябав грубе речення, викреслив його, відполірував і записав знову. Його звучання милуватиме їхній слух, його зміст підгодує і збудить їхній розум. Яка це гра! У його мозку — карти для гри, у світі — ставки, за які він грає.
За роботою минали години. Хатня господиня, яка ввійшла зі сніданком, побачила його тихим і заклопотаним; раніше вона вже заставала його таким, тож не посміла турбувати. Так і не скуштована ним їжа холола на столі, а стрілки годинника поволі сунули по колу, ведучи лік часу. За мить він підвівся і, цілком підвладний своїм думкам та мові, почав походжати кімнатою короткими пружними кроками, проговорюючи собі текст низьким голосом і з величною виразністю. Раптом він зупинився, і з дивовижною несамовитістю його рука впала на стіл. Промова була завершена…
Дюжина аркушів паперу, вкритих фразами, фактами і цифрами, стали підсумком його вранішньої роботи. Скріплені докупи, вони лежать собі на столі, ці мирні непоказні папірці — та президент Республіки Лавранія Антоніо Молара мав би менше боятися вибуху бомби, ніж їх. Хіба що був дурнем чи боягузом.
Мені подобається цей начерк, оскільки я переконаний: саме він змальовує його ранні методи написання промов та показує абсолютну першість його зацікавленості в мові. Черчилль надає особливого значення словам та отримує задоволення від укладання їх докупи задля досягнення бажаного ритму та очікуваного ефекту.
Тут основне — мелодійність звучання, що важливіша за логіку чи суть. Тут головне — смак їжі, а не насичення нею.
Це й було звинуваченням проти нього — розгромне припущення про те, що він не зовсім вірив у те, що казав. А пояснення, чому його риторичний літак фатально розбився того дня у квітні 1904 року, дуже просте. Слова його йшли не від серця. Вони не були плодом детальних проникливих знань, накопичених роками, як вимагало того питання професійних спілок.
Його промова зачитувалась із пам’яті. На подобу того, як було у «Савролі», він усе записав, а потім завчив, як папуга, слово в слово. І після 45 хвилин терпіння нищівного тиску від торі, а можливо, просто не зумівши протистояти підсвідомій огиді до соціалістичних