Євреї на Україні - Матвій Михайлович Шестопал
“Украинской крупной буржуазии, украинских крупних помещиков не существовало в природе, за исключением немногих единиц”.207
М.Шаповал, діяч Центральної Ради, відомий своїми працями з історії революції на Україні, написаними вже на еміграції, цілком слушно вживав до українців означення “неповної нації”, тобто народу, соціально-класовій структурі якого бракувало певних компонентів, у даному разі класу поміщиків і капіталістів. Так само про євреїв можна було сказати, що їм бракувало трудящих класів — робітників і особливо селян.
Це гостро відчули єврейські інтелігенти, опинившись у 70-х роках XІX ст. в ролі революційних народників. Становище еврея-народника справді було “довольно трагическое. Он в рядах своего родного народа не находил элементов “рабочего сословия”: здесь не было ни крестьянства, ни фабрично-заводских рабочих”.208
Але одна річ, коли євреї не мали “рабочего сословия”, і зовсім інша — коли нація, як українці, не мала “керівних класів” і складалася майже з трудящого люду. Проте подібне становище не є специфічно українською рисою розвитку. Воно властиве багатьом (якщо не всім) колоніальним і залежним народам. Навіть у такій державі, як колишня Османська імперія, де турки були панівною нацією, розвиток буржуазних відносин розпочався спочатку серед немусульманських народів. Склалося так, що ремеслами і торгівлею — саме тими галузями економіки, де насамперед міг визріти капіталістичний уклад, — займалися в імперії не турки, а переважно греки, вірмени і євреї.
“Быстрое развитие буржуазных отношений среди греков, армян и евреев, — читаємо в дослідженні на цю тему, — привело к тому, что первая буржуазия Турции была преимущественно нетурецкой по своему происхождению, по своей национальной принадлежности… Большинство национальных промышленных предприятий Турции до первой мировой войны также было в руках национальной буржуазии. Превращение Турции в полуколонию западных держав, вмешательство империалистов в ее внутренние дела усилили уродливий характер этнического развития народов Турции: турки стали угнетенным народом, эксплуатируемым иностранным капиталом, в то время как и сами они угнетали другие народы, зачастую более развитые в социально-экономическом и этническом отношениях”.209
Іншими словами, правлячі турки в економічному відношенні перебували в значно гірших умовах, ніж політичне залежні від них євреї, вірмени і греки. Інонаціональна буржуазія ставала все багатшою і впливовішою, тоді як турки все більше й більше відтіснялися, за словами Енгельса, “на задній план”.210
Прусська держава не була залежною країною, і євреї там, як і взагалі на Заході, становили мізерний відсоток щодо німецького населення. В 70-х роках XVІІІ ст. єврейська колонія в Берліні, напр., нараховувала трохи більше 4 тисяч чоловік. Але вони, користуючись особливими привілеями, швидко зростали на силі.
“Первые ряды нарождавшейся в царствование Фридриха ІІ крупной буржуазии в столице Пруссии занимали, кроме французов, почти исключительно евреи. Еврейская колония наравне с французской стала вскоре ядром промышленного и интеллигентного населения… Стремление Фридриха к обогащению страны способствовало тому, что евреи, особенно берлинские, собрали большие капиталы и стали крупной экономической силой. Семилетняя война (велася проти Росії), во время которой многие евреи разбогатели, еще более подняла социальное положение берлинского еврейства, ставшего провозвестником капиталистического развития”.211
У Польщі пани-шляхтичі здавна, за висловом І.Франка, “привикли були не рушитися ані кроку без єврея”. Ф.Енгельс відзначав, що “в усій Польщі німці та євреї становлять основне ядро городян, які живуть з промислів і торгівлі”.212 Незважаючи на те, що ці етнічні групи, тобто німці і євреї, становили зовсім незначну меншість населення, вони “перешкодили створенню в Польщі польських міст з польською буржуазією. Своєю окремою мовою, своєю відчуженістю від польського населення, тисячею своїх різних привілеїв і положень про міста вони утруднили здійснення централізації, цього наймогутнішого політичного засобу швидкого розвитку всякої країни”.213
Характеризуючи становище Польщі в другій пол. XVІІІ ст., Енгельс зазначав, що однією з причин її занепаду була “нестача сил для розвитку буржуазії”.214
Навіть у Великоросії буржуазія була настільки політичне відсталою, що вона “не сыграла, — за словами Покровського, — той роли, какая выпала на долю ее западноевропейских сестер и предшественниц. Ей не удалось создать буржуазную демократию по примеру Англии и Франции, ей не удалось даже стать соправителем при феодальной монархии, как это было в императорской Германии”. Саме тому в Росії “победа буржуазной революции была невозможна, как победа буржуазии” (Ленін).215
Що й казати про Україну, яка, потрапивши, за висловом історика, “у московську матню”, перетворилася із самостійної держави в колонію Росії. Щоб зручніше грабувати поневолений народ, на Україні було остаточно знищено залишки політичної автономії. Існування ж українців як нації заперечувалося взагалі.
У цих умовах торгівля і промисловість перебували майже неподільно в руках російської і єврейської буржуазії, а згодом ще й іноземців. Усі ці зайди так рясно обсіли українські міста, що українською в них лишалася іноді сама назва. Крізь товщу чужонаціональних елементів на поверхню життя могли видобуватися лише поодинокі паростки місцевої буржуазії, та й то не інакше, як тільки шляхом зради національних інтересів і дезертирства у ворожий табір (Скоропадські, Терещенки, Родзянки). Якщо ж окремі патріоти наважувалися лишатися зі своїм народом, їх неминуче чекало банкрутство, так грубо й неоковирно підлаштоване, що не викликало сумніву в його політичному походженні (Яхненки, Симиренки, Алчевські).
Щоб було зрозуміло, про що йдеться, нагадаємо, що вихідці з кріпаків цукрозаводчики Яхненки, які мали мужність признаватися до свого народу і не цуратися рідного слова, були розорені нащадками колишніх своїх великоруських панів. Л.П.Симиренко за політичні переконання побував у Сибіру, після чого змушений був відмовитися від комерції і зайнятися наукою. Його вбито уже в радянський час (1920 р.), могилу в Млієві розрівняно, а натомість споруджено пам’ятник І.Мічуріну.
Промисловця і банкірського діяча Алчевського, родина якого лишалася вірною ідеям національної незалежності України, довели до фізичної загибелі. Характерно, що єврея О.Ф.Рафаловича, який прогорів на валютних спекуляціях, виручила від банкрутства казна, видавши 1200 тис. крб. позики, щоб розрахуватися з кредиторами. Коли ж у скрутне становище потрапив українець Алчевський, Міністерство фінансів відмовило в позиці, що й послужило причиною його самогубства у 1901 р.
Подібно до німців і євреїв у Польщі, росіяни, поляки і євреї на Україні мали згубний вплив на українські міста і на долю українського народу взагалі. Вони перешкодили створенню українських міст з українською буржуазією, утруднили процес консолідації української нації і тим самим робили фактично неможливим досягнення успіху
