Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

І він не помилився. Коли трохи згодом Мершель запитав, чи був Польман коханцем Нітрібіт, той різко, немов ображений, відповів:

— Ні. Взагалі не маю з жінками нічого спільного. Щодо суті справи, то під час розмови, яка тривала близько години, Польман докладно розповів, як випадково познайомився з Нітрібіт на якійсь заправочній станції рік тому, як вони потоваришували, які стосунки були між ними. Не приховував і того, що відав, чим займається Нітрібіт, навіть був у курсі «ділових зв'язків» своєї приятельки.

Саме тут Мершель втрутився у розмову: він запитав Польмана, як саме зрозуміти останню його заяву. Коли ж той спокійно відповів, що знає прізвища переважної більшості Нітрібітових клієнтів, оберкомісар квапливо перевів розмову на інше.

— Скажіть, будь ласка, коли ви востаннє бачили панночку Нітрібіт?

Польманова відповідь дещо розчарувала керівника комісії: його слова збіглися зі свідченнями Ерни Крюгер. Справді, у вівторок, 29 жовтня о 15 годині, він зайшов до приятельки, натрапив на фінал скандалу, чув, що йшлося про розбиту вазу і що Нітрібіт вигнала служницю.

— Гаразд, пане Польман. Але що сталося, коли пані Крюгер пішла? — поцікавився Брайтер.

Польман неквапливо запалив нову сигарету. «Здається, вже шоста», — відзначив для себе оберкомісар Мершель.

— Розповідати детально?

— Наскільки це можливо. Максимум, чого пригадаєте.

— Гаразд. Отже, коли пані Крюгер пішла, Розі сказала мені: «Польманчику, чи не хильнути нам горілочки?». Вона завжди так кликала мене.

— Але таких подробиць не треба, — урвав його Брайтер. — Лише те, що важливо для дальших подій.

— Вибачте, пане комісар. Проте було незвичайним те, що Розі запропонувала випити. Вона була просто хворобливо скупою, тому мені, коли я хотів хильнути, завжди доводилось просити її про це.

— Чому ж цього разу вона розщедрилася?

— Бо сама хотіла випити. Щоб вгамувати нерви.

— Після сварки з Крюгер?

— Та ні. Про це вона, гадаю, тоді вже забула.

— Що ж інше її збентежило?

Перш ніж відповісти, Польман загасив недокурок і негайно запалив нову сигарету. Мершель зареєстрував це, кинувши зацікавлений погляд на попільничку.

— Що саме її збентежило, вона мені не сказала. Але певний, що то був не просто неспокій. То був жах. Бо за два дні до цього вона подзвонила мені, просила терміново прийти й натякнула, ніби йдеться про її життя.

— Хо! — мимоволі вихопилось у Брайтера.

— Я сприйняв це так само несерйозно, як і ви зараз. Це було так несхоже на Розі.

— Хто ж їй загрожував? Принаймні це вона вам відкрила?

— Ні. Спершу змусила налити горілки. То було шотландське віскі. Та коли ми вихилили по чарочці, раптом задзеленчав телефон. Якийсь її клієнт наполягав на терміновому побаченні, я добре це чув.

Тут знову втрутився Мершель.

— Вона сказала вам, хто телефонував?

— Так. То був Фельдман. Дуже багатий фабрикант. Постійний клієнт. Тому Розі не могла і, гадаю, не воліла відмовити йому.

Тільки-но Брайтер хотів докладніше розпитати про фабриканта, як його випередив Мершель.

—І він прийшов, той Фельдман?

— За кілька хвилин. Тому я змушений був сховатися на кухні. Абсолютна таємниця щодо подібних відвідин — то був найголовніший принцип Розі. Отже, вона просто не встигла розповісти, хто або що її так нажахало.

— Здається, не Фельдман. Інакше вона не запросила б його, принаймні, не дозволила б вам піти?

— Виходячи з цього, справді не він, пане комісар. Мершелю було зовсім не до смаку те, що Польман згадав про Фельдмана і бачив фабриканта у Нітрібіт: Фельдман був одним з найзнатніших громадян Франкфурта.

— Ви щойно сказали, ніби Нітрібіт послала вас до кухні задля того, щоб Фельдман вас не бачив. Проте, як ви розраховували непомітно залишити квартиру, адже рипіння дверей та клацання замка виказали б вас?

— Подібний випадок було передбачено заздалегідь, бо до Розі часто приходили, коли я був у неї. Я ховався у кухні, а трохи згодом Розі гукала: «Ерно, коли підеш, не забудь купити хліба!». Для мене то був умовний сигнал, що маю йти, а гість гадав, що дверима клацає служниця.

Це розвеселило Брайтера, і він наважився запитати:

— Чи знаєте ви, скільки коштували кавалерам оті візити?

Польман опустив голову, ніби запитання неприємно вразило його, проте відповів:

— Здебільшого від п'ятисот до тисячі марок. Декотрі підносили прикраси або щось інше, проте, як-то кажуть, в індивідуальному порядку.

— О котрій годині ви пішли звідти? — поцікавився Мершель.

Польман замислився на хвильку.

— О п'ятнадцятій я прийшов… Отже, було трохи більше половини на шістнадцяту.

—І що ви робили по тому?

— Сів у машину і подався додому.

— Яка у вас машина?

— «Форд-М-15 Комбі».

— Колір?

— Світло-коричневий. — Польман кивнув головою у напрямку вікна. — Можете пересвідчитись: машина стоїть біля під'їзду.

Мершель посміхнувся.

— То зайве. Ми й так віримо вам. Проте пригадайте якомога точніше, коли ви потрапили додому і хто може це підтвердити.

На якусь мить здалося: Польман хоче протестувати, оскільки бесіда перетворювалася на допит. Але він стримався і спокійно відповів:

— Приїхав додому найпізніше о шістнадцятій. Дорогою придбав сигарети й вечірню газету. Нікого не зустрів.

— Виходить, весь вечір вас ніхто не бачив?

— Лише мій пожилець, що близько восьмої повернувся додому.

— Отже, жодна людина неспроможна засвідчити, що ви поробляли між 15 і 20 годинами?

— Якщо ви натякаєте, що в мене немає алібі,— вибухнув Польман, — то маєте цілковиту рацію. Проте запевняю вас: якби я був злочинцем, навряд чи сидів би тут.

Брайтер лагідненько всміхнувся.

— Звісно, пане Польман, тоді б ви сиділи за гратами. Однак оберкомісар мав на увазі