Мати чи бути? - Еріх Зелігманн Фромм
ПРИРОДА ВОЛОДІННЯ
Природа володіння зумовлена природою приватної власності. При такому способі існування найважливіше — це придбання власності і необмежене право зберігати все, що придбано. Принцип володіння виключає все інше; він не вимагає від людини докладання якихось зусиль з метою збереження своєї власності чи продуктивного користування нею. У буддизмі така поведінка зветься «ненаситністю», а в юдаїзмі і християнстві — «зажерливістю»; вона вбиває і підкоряє чужій владі що завгодно і кого завгодно.
Твердження «я володію чимось» означає зв'язок між суб'єктом «я» (або «він», «ми», «ви», «вони») та об'єктом «о». Водночас мається на увазі, що і суб'єкт, і об'єкт постійні. Але чи властива ця постійність суб'єкту або об'єкту? Адже я колись помру; я можу втратити своє становище в cycпільстві, яке гарантує моє володіння чимось. Об'єкт так само не є незмінним: він може зламатися, загубитися чи втратити свою цінність. Уявлення про незмінне володіння чимось виникає завдяки ілюзії постійності і незруйновності матерії. І хоча мені здається, що я володію всім, насправді я не володію нічим, бо моє володіння об'єктом, контроль і влада над ним — лишень перехідна мить у життєвому процесі.
У кінцевому підсумку твердження «я (суб'єкт) володію „о“ (об'єктом)» рівнозначне визначенню «я» через моє володіння «о». Суб'єкт — це не «я як такий», а «я як те, чим я володію». Мене і мою індивідуальність створює моя власність. Твердження «я є я» має підтекст «я є я, бо я володію X», де X — це всі природні об'єкти і живі істоти, з якими я співвідношу себе через моє право управляти ними і робити їх назавжди своїми.
За орієнтації на володіння живих стосунків між мною і тим, чим я володію, відсутні. І я, і об'єкт мого володіння уподібнилися речам; я володію об'єктом, оскільки я маю силу, щоб зробити його моїм. Але є і зворотний зв'язок;
об'єкт володіє мною, бо моє відчуття ідентичності, інакше кажучи, психічне здоров'я засноване на моєму володінні об'єктом (і якомога більшою кількістю речей). Такий спосіб існування встановлюється не за допомогою живого, продуктивного процесу між суб'єктом і об'єктом — він перетворює і того, й іншого на речі. Зв'язок між ними не животворний, а смертоносний.
Володіння — сила — бунт
Усі живі істоти намагаються рости відповідно до своєї природи. Тому ми й опираємося будь-якій спробі перешкодити нам розвиватися так, як диктує наша внутрішня побудова. Для придушення цього опору — не має значення, усвідомлюємо ми його чи ні, — потрібне фізичне чи розумове зусилля. Неживі предмети здатні в різній мірі чинити опір впливу на їхню фізичну будову завдяки сполучній енергії атомної і молекулярної структур. Але вони неспроможні перешкодити тому, щоб їх використовували. Застосування гетерономної сили до живих істот (тобто сили, яка діє в напрямку, протилежному їхній структурі, і згубної для їхнього розвитку) викликає у них опір. Він може набувати різних форм — від відкритого, дієвого, прямого, активного до непрямого, безплідного і досить часто несвідомого.
Вільний, спонтанний вияв бажань немовляти, дитини, підлітка, нарешті, дорослої людини, їхнє жадання знань та істини, їхня потреба в любові — все це зазнає різних обмежень. Дорослішаючи, людина мусить значною мірою відмовитися від незалежності, від потаємних бажань та інтересів, від своєї волі і прийняти волю, бажання, навіть почуття, не властиві їй самій, а нав'язані прийнятими в суспільстві стандартами думок і почуттів. Суспільство і сім'я як його психо-соціальний посередник повинні вирішити важке завдання: зламати волю людини, щоб вона про це не довідалася. За допомогою складного процесу навіювання певних ідей і доктрин, шляхом різних винагород і наказів, а також поширюючи відповідну ідеологію, суспільство вирішує це завдання в цілому настільки успішно, що більшість людей вірять, нібито вони діють із власної волі, не усвідомлюючи, що ця воля їм нав'язана і суспільство вміло маніпулює нею.
Сексуальна сфера являє собою найбільшу складність у придушенні волі, бо тут виявляються сильні потяги природного порядку, маніпулювати якими важче, ніж багатьма іншими людськими бажаннями. З цієї причини суспільство бореться із сексуальними потягами впертіше, ніж із будь-якими іншими людськими бажаннями. Немає необхідності перераховувати різні форми осуду сексу, пов'язані чи з міркуваннями моралі (його гріховність), чи здоров'я (мастурбація шкодить здоров'ю). Церква забороняє позашлюбний секс та регулювання народжуваності і дотримується цих принципів навіть сьогодні, коли розважливість вимагає більш толерантного курсу.
Таке наполегливе переслідування сексу нелегко було б зрозуміти, якби воно стосувалося лише сексу як такого. Проте не секс, а воля людини є мішенню такого засудження. У багатьох так званих примітивних суспільствах заборон на секс взагалі немає: нема необхідності подавляти волю індивіда, якщо відсутні експлуатація і панування. Вони можуть дозволити собі отримувати насолоду від сексуальних стосунків, не відчуваючи провини. Найдивовижніше, що сексуальна свобода у цих cycпільствах не призводить до сексуальних надмірностей; після певного періоду відносно короткочасних статевих зв'язків пари знаходять одне одного і далі в них зникає бажання міняти партнерів, хоча вони можуть і розлучити ся, якщо любов мине. Для цих вільних від власницької орієнтації спільнот сексуальна насолода є однією з форм виявлення буття, а не результатом сексуального володіння. Кажучи це, я не натякаю, нібито добре було б повернутися до способу життя примітивних суспільств — та й при всьому бажанні здійснити це неможливо, оскільки породжений цивілізацією процес індивідуалізації та індивідуальної диференціації зробив любов іншою, ніж вона була у примітивному суспільстві. Ми не можемо повернутися назад, ми можемо рухатися лише вперед. Важливо те, що нові форми свободи від власності подолають сексуальні надмірності, які є характерними для всіх орієнтованих на володіння суспільств.
Сексуальний потяг — один із виявів незалежності, що проявляється в дуже ранньому віці (мастурбація). Засудження допомагає зламати волю дитини, змусити її відчувати провину і зробити таким чином більш покірною. Намагання порушити сексуальні заборони не веде до більшої свободи; протест гасне, розчиняється у сексуальному вдоволенні... й у відчутті провини. Лише досягнення внутрішньої незалежності веде до свободи і позбавляє необхідності безплідного бунту. Це справедливо і для інших видів поведінки людини, коли вона прагне чогось забороненого, пробуючи повернути собі в такий спосіб свободу. Фактично табу всілякого походження породжують сексуальну стурбованість