Тиміш та Юрій Хмельницькі - Юрій Андрійович Міцик

оной приідет и потрафи в тое, як бы москву от нас випровадити». Тоді Юрій Хмельницький послав з Чигирина на Переяслав своє військо під командуванням полковників Бережецького та Макухи. Однак узяти місто їм не вдалося, тому довелось відступати на правий бік Дніпра. Ар’єргард цієї армії, на свою біду, затримався на переправах біля Ірклієва, і тут на них вдарили не тільки сомківці, але й московські війська князя Ромодановського. Поразка була відчутною, у полон потрапив і сам Бережецький, якого було повішено. Розлючений Юрій зібрав нове військо, залучив на допомогу польські й татарські загони і зробив нову спробу взяти Переяслав, але знову без успіху. Тоді гетьман змінив тактику, наказавши своїм та союзним військам облишити Переяслав і рушити в глиб лівобічної Гетьманщини. В середині березня 1662 р. війська його наказного гетьмана Івана Богуна захопили Жовнин, Вереміївку, Іркліїв, Кропивну та деякі інші придніпровські міста, але невдовзі їх витіснили за Дніпро. Жорстока політика Юрія Хмельницького призвела до зворотних результатів: його авторитет змалів, завдяки чому піднісся Сомко. Останній провів після Великодня 1662 р. раду у Козельці, на якій лише втручання ніжинського протопопа Максима Филимоновича, незаконно висвяченого московським патріархом в єпископи під іменем Мефодій, не дало можливості претенденту легітимізувати свою владу як гетьмана. Сам же Юрій Хмельницький виявив себе нерозважливим діячем, який не спромігся консолідувати навколо себе старшину і вніс непотрібні чвари й конфлікти своєю кадровою політикою. Це обурило багатьох заслужених полковників, які, «таємно сконфедерувавшись», написали листа на Січ, у якому викрили «всі криві дії й наміри» гетьмана. Січовики на чолі з кошовим отаманом Іваном Величком–Босовським начебто написали пізніше погрозливого листа на адресу Юрія. Хоча цього листа насправді писав літописець Величко (можливо, родич вищезгаданого кошового отамана), однак у ньому добре відбито тогочасні реалії. Зокрема, запорожці писали: «А оскільки злий норов твій так далеко пішов від норову батьківського, як від Чигрина відстоїть Кримська сторона, то вважаємо, що й добро хвальної смерті не здобудеш у нашій вітчизні, і ніде не одержиш собі доброго місця й Божого благословення за такі свої злочинства… маємо певний спосіб, через який легко можемо тебе загарбати в наші руки і викинути, як непотрібну п’явку з верші». Все це аж ніяк не сприяло здобуттю Юрієм Хмельницьким душевної рівноваги, бо він став боятися якоїсь змови від своєї старшини і особливо чигиринців, які нарікали на нього. Не сприяло це й успіху політики гетьмана, що виявилося в ході нової кампанії, яка велася за той же Переяслав. Юрій Хмельницький прагнув випередити московські війська та лівобічних гетьманців і у травні 1662 р. почав форсувати Дніпро. Він розвинув наступ, сягнувши до Ромен і нещадно розправляючись із опозицією, палячи непокірні міста й села. Коли ж гетьман наказав знищити містечко Лукомль, то місцевих жителів врятувало тільки заступництво Ясського митрополита Паїсія Вікарида (Лігарида), який ублагав Юрія не чинити злочину. Союзним ординцям гетьман платив… ясиром. Можливо, саме тоді народилася пісня, яка показала ступінь народної «любові» до Юрія: «Бодай того Хмельницького Перша куля не минула, А другая устрелила, У серденько уцілила».

Разом з гетьманом у похід виступили й невеликі польські війська та частини німецьких найманців, ординці. Розгорнулися бої за Кременчук, Переяслав. Загони правобічних гетьманців і союзні їм татари зайшли досить далеко на схід, беручи здобич. Але зламати хід війни на свою користь Ю. Хмельницькому не вдалося, і він почав відступати. На дніпровій переправі біля Канева відбулася битва (26 червня 1662 р.), в якій Юрій Хмельницький зазнав тяжкої поразки, а його військо було притиснуте до Дніпра. Сам гетьман з групою старшин зумів переправитися човнами на правий бік, покидавши всі речі, але основна частина його армії або втопилася у дніпрових водах, або була знищена під час переправи. Легка перемога надихнула Сомка на активні наступальні дії. Об’єднане російсько–українське військо переправилося на правий бік Дніпра, щоб узяти курс на Чигирин.

Московський воєначальник Ромодановський послав навздогін за Хмельницьким стольника Приклонського з військом, яке взяло Черкаси і пішло на Бужин і Чигирин. З іншого боку Дніпра Ромодановський діяв біля Крюкова (Курукова) напроти Кременчука. Українські літописці (Ф. Софонович, Самовидець, Г. Граб’янка, С. Величко та ін.) велику увагу приділили битві 26 червня уже хоча б тому, що тут сталася незвична трагедія: більшість переможених загинули не від ворожої руки, а втопилися у водах Дніпра. Так, Самовидець занотував такі слова щодо загибелі 20–тисячного війська: «…так Днепр наполнили, же за людом мало и води знати било», а «от смроду трупу его ку Днепру трудно было приступити, а инний труп аж на Запороже позаносило». У такому ж дусі витриманий і опис трагедії у літописі Самійла Величка. За його словами, тіла утоплеників «Дніпро викинув без пошанівку на свої береги… птахам небесним та звірам земним на їстівне. Вони лежали по дніпрових берегах, розкладаючись, непоховані від 16 червня до 1 вересня» (за старим стилем). Варто згадати і незнаний досі опис із Віршованої хроніки (1682 р.), що її написав польською мовою якийсь подільський шляхтич. Автор яскраво відтворив моторошні епізоди потужної битви на дніпровській переправі. Досить вказати на одну образну деталь: Дніпро–Славута розквітнув від величезної кількості шапок козаків, які втопилися; кінськими ногами риби були викинуті на берег, a інші риби були так стерті, наче якісь гриби. Однак Юрій Хмельницький чи не вперше (і востаннє!) виявив тут гідну подиву енергійність. Він зумів зібрати нове військо, ще й залучити 10 тисяч ординців, а потім дав нову битву під Бужином. Раптовий удар призвів до паніки та дощентної поразки його противників, а далі повторилася з точністю до навпаки картина битви під Ірклієвом. Як зауважив автор Віршованої хроніки, «тут досить Хмелик захмелив i опохмелив так добре, що запам’ятали московити, як дісталося їхнім хребтам». Приклонський поспішив з Бужина на переправу, і тут його сили дощенту розбила орда, чимало людей було втрачено при втечі на лівий бік. Їхні трупи лежали, розкладаючись на дніпрових берегах, аж до 11 вересня. Автор Віршованої хроніки продовжив опис трагедії розповіддю про поневіряння напівголого війська, якому вдалося дістатись правого берега Дніпра, а потім завів мову про реванш Юрія Хмельницького, який розбив московитів. Останні, за словами поета–хроніста, воліли б дістатися в лапи «ведмедеві, ніж русинові; не треба ката, як Бог дасть кого селянському розумові». Ця ж Віршована хроніка висміяла і розгромлених Юрієм Хмельницьких московських бояр–воєвод:

«Не один думний боярин сидів там у болоті по самі вуха […],

Чи водяна миша шасне, сорока скреготне, то дивиться такий

пильно, хто це,

A щораз,