Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

За цими жартами стояло відчуття обізнаності й опанування, яке робило Угорщину безпечною. Від жартів леді Мері перейшла до повчання, повідомляючи про свій щоденний маршрут через «Країну, геть невідому тобі і яку самі угорці ще не повністю обходили». Цей типовий намір — пізнати Східну Європу краще навіть за тих, хто населяє її, — пронизував усе знання XVIII сторіччя про цей реґіон. Леді Мері описувала свою подорож «найкращими рівнинами світу, такими пласкими, ніби вимощеними, й напрочуд родючими, але здебільшого безлюдними й необробленими, спустошеними тривалою війною між султаном та імператором», а також недавніми габсбурзькими гоніннями на протестантів. В уяві леді Мері Угорщину спустошували і Габсбурґи, і турки: англійський протестантизм мандрівниці не дозволяв їй однозначно стати на бік католицького завоювання, відтак вона уявляла Угорщину країною, затисненою між Європою та Орієнтом. Її власна емоційна реакція була подібна до Коксової у Варшаві і Сеґюрової у Санкт-Петербурзі: «Немає нічого сумнішого за мандрівку Угорщиною, коли згадуєш про колишнє процвітання цього королівства і бачиш такий шляхетний край майже незаселеним» 53. Вона не лише знайшла відповідне емоційне пояснення, а й типовий для XVIII століття погляд на економіку Східної Європи, краю родючого, але необроблюваного й незаселеного. (78)

Угорські міста, на думку леді Мері, були «доволі підупалі», а місцевість навколо «настільки поросла лісом, і її так рідко навідують, що ми бачили неймовірну кількість дичини». Це означало, що харчів «буде удосталь», укупі з вепрятиною й олениною. Що ж до нечисленних мешканців Угорщини, то «їхній дуже примітивний одяг складався зі звичайної овчини, висушеної на сонці, капелюха і чобіт з того-таки матеріалу». Смушок відтак став тією особливою прикметою, за якою мандрівники впізнавали східноєвропейських селян, і леді Мері для контрасту описує знатну угорську даму «в пурпуровій оксамитовій накидці, підбитій соболями» 54.

Леді Мері показали поле битви під Могачем, де 1526 року після перемоги Сулеймана I більша частина Угорщини стала провінцією Османської імперії; після того вона відвідала «карловицькі поля, де принц Євгеній здобув останню велику Перемогу над турками». Вона споглядала «сліди Славетного кривавого дня» — «Черепи й Кістяки непохованих Людей, Коней і Верблюдів», і «не могла дивитися без жаху на таку силу-силенну пошматованих людських тіл», не відчуваючи «Несправедливості війни» 55. Свідомість мандрівника Угорщиною була вплетена в недавнє відвоювання, навіть коли, як у випадку леді Мері, страхіття війни переважували радість перемоги. Аби відкрити й пізнати Східну Європу, турецький кордон у свідомості сучасників мав відсунутися на схід. Англійський лікар Едвард Браун мандрував Угорщиною 1669 року, за півстоліття до леді Мері, й у своїй «короткій розповіді про Мандри Угорщиною, Сервією, Болгарією (тощо)», виданій 1763 року в Лондоні, він називає Угорщину місцем «найдальшого вторгнення» османів «до західних частин Європи». Якщо Західна Європа в цьому випадку згадувалася безпосередньо, то Східна залишалася чимось невизначеним і незрозумілим. Браун знав, що, перетинаючи кордони Угорщини, «людина залишає наш світ… і доки не потрапить до Буди, наче перебуває в іншій частині світу, зовсім не схожій на західні країни» 56. Наприкінці XVII сторіччя Угорщина стала брамою до Східної Європи, де ідея завоювання й виправлення кривд була напрочуд яскравою, майже так само зримою, як розкидані черепи та кістяки. Найважливішим ідеологічним унеском XVIII сторіччя була інтерпретація (79) цієї ідеї не мовою відмінностей між ісламом і християнством, а мовою відмінностей між відсталістю й просвіченою цивілізацією.

Леді Мері відвідала Белґрад лише за шість місяців перед тим, як його взяли війська принца Євгенія 1717 року. Це, мабуть, був його найбільший тріумф, але він затримався ненадовго, позаяк уже через двадцять років, 1739-го, місто знову перейшло під владу Османів. Перемога 1717 року і навіть поразка 1739 року були важливими для утвердження уявлення про Белґрад і Сербію загалом серед європейського загалу як про відлучувану частину османських володінь, розташовану в тій самій прикордонній зоні, до якої належала й Угорщина, тобто — на пограниччі Європи. В 1717 році Белґрад, однозначно, був для леді Мері Орієнтом, адже тут відбулася її найцікавіша зустріч із Ахмет-беєм, який «розтлумачив мені багато уривків арабської поезії», про що вона в захваті писала Попові. Її вразив опис кохання у цих віршах: «Вони мені так подобаються, що варто було б, либонь, вивчити арабську, якби я лишилася тут на кілька місяців» 57. У 1717 році Белґрад міг видатися відповідним місцем для вивчення арабської. Хоча леді Мері і доводилося зустрічати під час подорожі сербів, вони для неї не асоціювались ані з Белґрадом, ані навіть із Сербією. Вона називала їх «расками», від імені Раски — роду, що передував середньовічній сербській державі. Ця позірно безневинна проекція з минулого означала те саме, що й надибування ознак скіфів і сарматів на інших теренах Східної Європи. І, звісно, коли леді Мері вперше побачила расків у Будапешті, вони жили «в маленьких Хатах, чи, радше, хатинах», що більше скидалися на «солом’яні Намети дивної конструкції» й мали «одну кімнатку під землею і другу на поверхні». В неї були своєрідні уявлення про Сербію — «всі знають, що у дрімучих Лісах Сервії переховуються розбійники», але вона не ототожнювала расків із цією землею або цими розбійниками. Леді Мері повідомила Попові, що раски — це «раса Істот, вельми численних в Угорщині», вони схожі на «бродячих циган», сповідують православну релігію і живуть «у неймовірному Невігластві» 58.

Як і досвід перебування у Белґраді та знайомство з арабською поезією не пов’язувалися у свідомості леді Мері з (80) нотатками про сербів, так і зупинка у Софії не мала нічого спільного з болгарами. Її великі пригоди у Софії були суто східні: відвідини турецьких лазень, де її «страшенно люб’язно» зустріли чистою англійською мовою пані, «попросту кажучи, зовсім голі». Вона відмовилася від запрошення роздягнутися, але запропонувала цю ситуацію — «безліч прекрасних оголених жінок у різних позах» — як тему для англійських художників. У XIX столітті, працюючи над своєю «Турецькою лазнею», француз Жан Енґр виписав це місце з французького перекладу «Листів із турецького посольства». «Болгарських селян» леді Мері зобразила значно менш привабливо: «Їхні хати — всього-на-всього маленькі халупи з глини, обпаленої сонцем». Коли пані в софійських лазнях вражали «сліпучо-білою шкірою», то болгарські селянки носили «рясне різнобарвне скляне намисто» й хоча «не були потворними, мали ясно-брунатний колір шкіри» 59. У Болгарії леді Мері, так само як Кокс у Санкт-Петербурзі, порушує питання про колір шкіри. В її очах ясно-брунатною шкірою вирізнялися не орієнтальні турки, а саме народи, які населяли Східну Європу.