Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

на три роки. Припинення повноважень членів Ради відбувається у зв’язку із закінченням строку їх повноважень або достроково при настанні деяких умов (наприклад, за власним бажанням, при обвинуваченні їх у вчиненні злочину). Президент України та Верховна Рада України можуть звільнити членів Ради Національного банку, яких було призначено ними, але не раніше одного року після їх призначення на посаду. Повноваження призначеного складу Ради Національного банку достроково припиняються у разі оголошення їй недовіри Президентом України або Верховною Радою України у зв’язку з тим, що виконання Основних засад грошово-кредитної політики за підсумками року не забезпечило стабільності грошової одиниці України. У такому разі Президент України та Верховна Рада України зобов’язані звільнити своїх представників та призначити новий склад Ради Національного банку.

Повноваження Голови Національного банку України як члена Ради Національного банку припиняються у зв’язку з його відставкою або при звільненні його з посади. Члени Ради виконують свої повноваження на громадських засадах, а фактичні їх витрати, пов’язані з виконанням цих обов’язків, покриваються Національним банком за рахунок кошторисних витрат.

Законом України «Про Національний банк України» встановлено правомочність засідань Ради: вони проводяться, якщо на них присутні не менше десяти членів Ради. Рішення приймаються простою більшістю голосів від загальної кількості присутніх на засіданні членів Ради. Кожний член Ради має один голос.

Рада не може надавати рекомендації щодо доцільності призначення на посади чи звільнення з посад Голови Національного банку, членів Правління Національного банку або давати персональну оцінку діяльності окремих посадових осіб Національного банку, крім випадків, пов’язаних з Основними засадами грошово-кредитної політики та з інших питань, рішення яких є обов’язковими для Правління Національного банку.

У разі неодноразового невиконання або неналежного виконання Національним банком рішень Ради Національного банку, які є обов’язковими в силу Закону України «Про Національний банк України», Рада може звернутись до Верховної Ради України або Президента України з викладенням своїх позицій.

Рада Національного банку наділена правом відкладального вето щодо окремих рішень Правління Національного банку з питань, віднесених до її компетенції.

Рада складається з 14 осіб — громадян України, які мають вищу фінансову економічну освіту або науковий ступінь у галузі фінансів чи економіки, мають досвід постійної роботи в органах законодавчої влади, на керівних посадах центральної виконавчої влади України або в банківській установі, досвід наукової роботи за фінансовою чи економічною тематикою.

Президент України своїм Указом призначає сім членів Ради. Голова Національного банку, який призначається на посаду Верховною Радою України, входить до складу Ради Національного банку за посадою. Кандидатури осіб для призначення Верховною Радою України членами Ради обговорюються на спеціальному відкритому засіданні профільного комітету Верховної Ради України, який вносить свої рекомендації Верховній Раді. Верховна Рада України своєю Постановою призначає також сім членів Ради Національного банку. Всі члени Ради призначаються на сім років, а Голова правління Національного банку — на строк своїх повноважень на посаді.

На засідання Ради можуть бути запрошені керівники центральних органів влади, представники суб’єктів підприємницької діяльності, науковці та інші фахівці. Члени Правління Національного банку можуть брати участь у засіданнях з правом дорадчого голосу.

Чергове призначення членів Ради Національного банку здійснюється не пізніше, ніж за три місяці до закінчення строку повноважень попередньо призначених членів Ради Національного банку.

Стаття 101.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Європейський досвід розвитку парламентаризму свідчить, що ефективна реалізація парламентом представницької, законодавчої, установчої, бюджетної та інших функцій можлива лише при забезпеченні належного парламентського контролю. При цьому парламентський контроль виступає самостійною функцією, зміст якої полягає у здійсненні парламентом конституційно визначених повноважень щодо усунення виявлених порушень чинного законодавства та запобігання їм у майбутньому.

Функція парламентського контролю реалізується через систему відповідних суб’єктів, має чітко визначені форми (депутатський запит, схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, «година запитань до Уряду», розгляд питання про відповідальність Уряду та ін.) і межі своєї реалізації, установлені Конституцією України, іншими законами України, Регламентом Верховної Ради України. При цьому Верховна Рада України здійснює парламентський контроль як безпосередньо, тобто на пленарних засіданнях, через парламентські комітети, тимчасові спеціальні комісії, тимчасові слідчі комісії, народних депутатів України, так і через Рахункову палату (бюджетно-фінансовий контроль) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Чільне місце в системі суб’єктів парламентського контролю належить саме Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини (далі — Уповноважений), оскільки саме на нього Конституцією України і Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» покладається парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі (ст. 1). Тобто діяльність Уповноваженого є важливим складником діяльності не лише парламенту, а й Української держави загалом щодо утвердження та забезпечення прав і свобод людини.

Уповноважений — це посадова особа, призначена Верховною Радою України і покликана здійснювати парламентський контроль за додержанням прав і свобод людини в діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. У багатьох державах світу інститут омбудсмана (швед. Ombudsman, букв, «уповноважена особа», від давньосканд. umbothsmadhr, де umboths — «довіреність», a madhr — «людина») має давню історію. Уперше цей інститут виник після прийняття в 1809 р. у Швеції закону про правління, згідно з яким парламент (риксдаг) мав право обирати спеціального парламентського комісара (омбудсмана) для здійснення незалежного контролю за судами й органами державного управління, а також з метою урівноваження повноважень короля та риксдагу. На цю посаду в 1810 р. був обраний Ларе Август Маннергейм, який до того обіймав посаду голови Конституційного комітету. Успішна діяльність шведського омбудсмана у сфері захисту прав людини сприяла поширенню цього інституту в XX ст. у багатьох державах світу: спочатку в Фінляндії (1919 р.), а надалі в Норвегії (1952 р.), Данії (1953 р.), Німеччині (1957 р.), Новій Зеландії (1962 р.), Ізраїлі (1966 р.), Великій Британії та Канаді (1967 р.), Португалії (1976 р.), Іспанії (1981 р.) та ін. У 90-хрр. минулого століття інститут омбудсмана був запроваджений у більшості пострадянських республік. На сьогодні цей інститут з різними назвами і правовим статусом, зокрема в частині повноважень, утвердився в понад 100 державах світу і вважається одним із наріжних каменів утвердження демократії, верховенства права та захисту прав людини.

Інститут Уповноваженого є відносно новим для України. Він був запроваджений з прийняттям 28 червня 1996 р. Конституції України і почав функціонувати з обранням парламентом 14 квітня 1998 р. першого Уповноваженого. Ним було обрано