Дух Росії - Дмитро Іванович Донцов

європейця, який усвідомлює свої права і обов'язки, і зробити його "політичним створінням". Жорстокість і дикість примітивної людини, дефіцит розуміння елементарних правових понять – від цього – середньовічну людину звільнила праця церкви, що не вдалося російській православній церкві навіть на десяту частину, позаяк вона, як і св. Кассіян, стоїть осторонь від світу і побоюється забруднити свій білий одяг світським брудом [43]. Цю її відірваність від життя можна побачити в усьому, приміром, у сповіді, що в росіян проходить суто формально, настільки формально, що народ за це був змушений видумати як коригувальну заміну старецтво. Це ж можна бачити в занедбуванні проповіді. Відомим є цікавий факт, що намір знову запровадити відкриту проповідь у російській церкві спричинив щонайгостріший спротив так званих старовірів проти патріарха Никона. Відірваність від життя російської православної церкви можна спостерегти також із самого її ідеалу святості. Розанов каже: "На Сході культивуються ідеї лагідності і непохитності, проте у разі страждань – покора, пасивно-терпляче християнство" [44].

Якщо б ми захотіли й надалі простежити це заперечення індивіда в російській церкві, то ми б його також зустріли в російському церковному живописі, для якого так званий Стоголовий Собор 1550 року вже встановив готові шаблони, за рамки якого не сміла перейти індивідуальна творчість художника. Якщо б ми хотіли уявити характерні риси російського церковного живопису, якими вони сформувалися під загальним духовним впливом московітської церкви, то мали б порівняти їх із притаманними ознаками західноєвропейського церковного живопису – таке міркування висловлює вже цитований вище Макензі Веллс: "На Заході релігійне мистецтво з епохи Ренесансу йде в ногу з духовним поступом. Поступово воно звільнилося від старих форм, перетворило мертві типові постаті в живих осіб, осяяло їхній похмурий погляд і невиразне обличчя світлом людського розуму і почуття… На противагу цьому релігійне мистецтво в Росії ніколи не зазнало такого розвитку. У стилі стародавніх ікон віддзеркалилися як недостатня рухливість московітської церкви загалом, так і, сказати б, недостатня рухливість відповідного церковного мистецтва" [45]. Якщо поставити поруч не тільки католицизм, але й протестантство чи православну церкву давньоукраїнської Київської імперії з російською церквою, то з'ясовується, що ці останні були настільки ж несхожими на російську церкву. Ідеї протестантства в російському письменстві зустріли майже таку саму фанатичну ненависть, як католицизм.

Наведених цитат достатньо, щоб сказати: у залежності російської православної церкви від світської влади, в її формалістиці, в її неспроможності формувати життя, в культі неясних інстинктів усіх загалом, у пригніченні людини – скрізь нас зустрічають ті ж риси, що виявляються в нашому аналізі інших соціальних організацій у Росії: в "общині", в державі, в суспільному житті загалом – ті ж ознаки і такий самий соціальний результат: механічний характер суспільної справи і цілковита непричетність окремого "я" до формування колективної волі, що окремою людиною розуміється тільки як підпорядкування чужій, вищій силі, що набагато переважає окрему людину.

Подана тут негативна характеристика російського православ'я зрештою стосується, що само собою зрозуміло, тільки російсько-московітського православ'я, але аж ніяк не українського, що в історичному аспекті утворилося за часів старої української київської князівсько-лицарської держави і пізніше гетьманату (ХVІІ до ХVІІІ ст. – Д. Д.).

Одразу після Лютневої революції 1917 р. Україна почала позбуватися всіх силоміць нав'язаних українському православ'ю російських впливів – як у вимові церковнослов'янського тексту на богослужінні, в ритуальних книгах і звичаях, так і в організації церкви і навіть у дусі українського православ'я. Те, що російське православ'я цілковито чуже для українців, своєю геніальною інтуїцією відчув уже український національний поет Тарас Шевченко, позаяк йому не тільки як одному з віруючих православних українців, але і як великому митцеві пізнання божественного відкривалося також через прекрасне. Провалля, що роз'єднувало те православ'я з українським, Шевченко відчув не тільки в політичних і організаційних прагненнях російського православ'я, а й у його художньо-промислових, архітектурних і ритуальних особливостях. У російських церквах він вбачав язичницькі храми і не міг в них молитися. Це буде зрозуміло тим, хто усвідомлює, що християнська віра мала своє містично-філософське підґрунтя в культурній спадщині античної Еллади. Саме тому християнська віра настільки швидко, легко і настільки буйно пустила корені на українському ґрунті – ґрунті старого понтикуму, ґрунті, що з давніх-давен був запліднений насінням давньогрецької культури і релігії. Тому не прийняли християнства чи звільнилися від нього ті народи, що – як росіяни і євреї – залишилися збоку від впливів античної культури стародавньої Еллади та стародавнього Риму.

Неясна і хаотична ментальність росіянина віддзеркалюється також у його обличчі. "В росіянина немає обличчя", вважав Чаадаєв, а Гончаров змальовує обличчя свого героя Обломова так: "Він був чоловіком тридцяти двох – тридцяти трьох років, середнього зросту, приємної зовнішності, з темно-сірими очима, проте з відсутністю будь-якої визначеної ідеї, відсутністю сконцентрованості в рисах свого обличчя". Таким виглядає обличчя Обломова, а також обличчя майже кожного росіянина, який не знає, що добре, а що зле, який ще не відокремився від обожнюваної ним "колективної морди"… Держава, сільська громада, батьківщина, церква – всюди в Росії попереду субстанція етично і фізично поневоленої окремої людини, що не дозволяє їй ні вільно рухатися, ні вільно думати.

Фатальні наслідки такої організації суспільства, як і менталітет окремої людини можна було спостерігати впродовж останніх десятиліть. Неспроможність захистити свої права виявилася в ганебному падінні панівних класів від удару більшовизму і в пасивності селянства. Неспроможність бути активно чинними у формуванні колективної волі показала себе в 1917 році в ганебному розпаді російського воєнного фронту, що його відновити зміг лише більшовицький батіг. Ось що вражає найбільше: той колективний розум, що не допускає ані уточнення, ані відокремлення, той Геґелів "тільки розум", що формує підґрунтя російського соціального організму та його інституцій і який настільки відрізняється від "інтелекту", на який опирається вся структура Європи, – той "тільки розум" свідомо обирається росіянами найвищим регулятором їхнього соціального життя. Вже з наведеного можна бачити, наскільки колективне ціле, "воля народу", "одностайність" прославлялися російськими мислителями і політиками, слов'янофілами аж до так званих західноєвропейців. Докладніші студії над теоретиком більшовизму Леніним привели б нас до аналогічних висновків. Той самий дух відчувається також у російській філософії, наскільки це можна говорити про таку філософію в європейському сенсі слова. Найприкметніша ознака всіх без винятку російських філософів полягає в тому, що вони не передали нащадкам жодної системи. Ні В. Соловйов, ні С. Трубєцкой, ні Кіреєвський не залишили жодної системи; проте в усіх їхніх творах наскрізь тягнеться, навіть якщо й безсистемно, червона нитка обожнювання саме такої "внутрішньої істини",