Дух Росії - Дмитро Іванович Донцов

розкуй з кайданів!", "застріль!", "звільни!", "бий!", "бий сильніше!", "прийди і врятуй!" – усі ці накази виконуються, позаяк та "часточка" не здатна критично поставитися до жодного з цих наказів. Сьогодні такі часточки можуть "придушити польське повстання", завтра вирушити на фронт, щоб "звільнити слов'янських братів", а післязавтра битися за третій Інтернаціонал. "Само собою воно, – вважає Успенський – не має жодного уявлення, що розумне, а що дурне, що добре, а що зле". Успенський змальовує безпорадність такої людини – селянина, – в місті, де вона потрапляє під вплив кожного і всіх загалом. Письменник каже: "Тут він цілком чужий, тут він – чоловік сторонніх впливів, чужих наказів, навіть чужого прагнення. У нього відсутні власні переконання і власна мораль. Це цілком порожній глечик, який можна наповнити будь-яким вмістом", – як царським, так і комуністичним супом. Така людина підкоряється всьому, "що йому Бог пошле", всьому, що йому доля "приготує". Вона аморальна, оскільки не має уявлення про право і наскільки ж мало – про обов'язки інших. За свої вчинки він не відповідає, оскільки саме до цього його привчило кріпацтво, коли за нього відповідав поміщик і община.

Схожим у московітській Росії є також устрій інших соціальних груп. Жодна з них, як це є на Заході, не існує сама собою і для себе, а лише для держави. Жодна з них не виникла з власного права, кожна була створена державою. В боротьбі між собою і з троном жодна з них не виявила всередині себе корпоративного духу чи почуття честі стану, свої привілеї кожна отримала від верховної влади, без боротьби і зусиль. Там духовенство (ще до 1917 року. – Д. Д.) перетворилося на "департамент духовних справ", очолюваний їхнім міністром. "Третя верства", яка в Європі впевнена в своїх правах, стала тут купецтвом різних "гільдій", вона залежна від будь-якого очільника міста. Дворянство трансформувалося у "верству державної служби", в привілейованих "царських слуг" – без тієї станової свідомості, яку на Заході створив феодалізм. Московіти майже не знають, що це таке шляхта, основою якого є права предків. Їхнє дворянство – це нагорода за службу для царя. Щоправда, тут верстви мали своїх "проводирів дворянства", своїх "громадських старійшин" і т. д., як і після 1917 року – партійних бонз, проте це не вільні делегати вільних корпорацій, а звичайні чиновники білих чи червоних царів, вид татарських "баскаків". В Росії, як і на Заході, є знать (nobles. – Д. Д.), буржуа (bourgeois. – Д. Д.) і демос, але тут немає жодного "дворянства", жодної буржуазії, жодної демократії, жодних незалежних від держави корпорацій або класів, що часто їй заперечують.

Історія немов би хотіла ще сильніше підкреслити "службовий", слухняний характер російського дворянства, вона не позбавила його навіть тих інституцій, що прикметні саме для общини – кругової поруки: в часи Івана ІV рідня чи інший дворянський клан "відповідала головою" за кожного "вільного" дворянина, якого б гнітила служба для великого московітського князя чи який хотів би його покинути. Відгомін цієї чисто російської правової свідомості також віднаходиться знову ж таки в більшовицькій практиці, в круговій поруці всієї родини за її "контрреволюційних" родичів. Російський дворянин, який вічно був залежним від свого пана і володаря, спочатку такий же пристрасний до мандрів, як і московітський селянин перед царюванням царя Бориса (1598-1605), який пізніше лише тоді був впевненим у володінні і правом на шматок землі з земельної власності царя, доки він виконував свою службу; цей російський дворянин, за якого думала держава, – так само, як це за "мужика" робила його община, – настільки ж неспроможний до створення власного кодексу політичної чи корпоративної моралі. Щодо цього він залишився, як і московітський громадянин чи селянин, нігілістом у моралі і політиці. Він підкорявся правилам колективної, втіленої в особі царя волі, проте у формуванні тієї волі він не брав жодної активної чи свідомої участі. По суті, він не перевершував масу і для царя був настільки ж "незначним", як і останній з селян.

"Чи Ви знаєте, пане, – відповів цар Павло на зауваження генерала Думреза, французького посланця, – що тут немає жодної особи, яка б користувалася пошаною, окрім тієї, з якою я розмовляю, і лише доти, доки я з нею розмовляю".

Ці слова – не балаканина божевільного, вони – надзвичайно влучно висловлене формулювання взаємин у Росії між "я" і "ми", між окремою людиною і спільнотою. Французькою мовою Павло висловив думку, що закладає підвалини тої чисто московітської інституції, що зветься "обіймання посади згідно з правом клану" ("местничество". – Д. Д.), інституції суто службового характеру: російські бояри хизувалися передусім не тривалістю роду чи цінністю їхньої особистості, яка ніколи не була і не могла бути "важливою" без милості царя, а службою для нього їхніх батьків і предків.

Того, що надавало всім трьом європейським станам блиску, опірності, кастового патріотизму, підтримуваного впродовж століть міцного кодексу "savoir-vivre" (знання світу. – В. В., І. З.), а окремій людині – почуття власної гідності, – цього всього в Росії загалом не було.

Також, якщо розглядати московітський устрій родини, то наштовхуєшся на таке ж явище – на пригнічення окремої людини і на панування всього колективу. Вже сам факт, згідно з яким для російських селян в усіх без винятку справах про спадщину дійсним є звичне право, всередині родини позбавляє окрему людину будь-якого захисту з боку громадянського кодексу, оскільки той цілковито підпорядкований диктатурі родини (тобто, по суті, диктатурі її глави. – Д. Д.). "Зізнаюся, – писав відомий слов'янофіл Данілевський, – що не розумію тих, хто веде мову про "родинні почуття" нашого народу. Я бачив багато народів. У Криму, Україні, в Австрії та Німеччині – всюди я виявляв те саме. Я зауважив, що майже всі іноземні народи, не тільки німці чи англійці, й багато інших, такі, як українці, греки, болгари і серби, мають набагато більше "родинних почуттів", ніж ми, "росіяни" [21].

У політичному устрої Росії бачимо аналогічну загальну ідею. Ніде, в жодній країні, не піклуються про ідеал держави з таким завзяттям, як у Росії. Тут, де окремі люди і корпорації володіють нульовою цінністю, держава стала усім. "У нас у Росії, – пише визначний російський філософ й історіограф Володимир Соловйов, – у псевдохристиянській спільноті виник наш власний іслам, з тією відмінністю, що він стосується не бога, а держави". В цю державу вірять немов у "абсолютне втілення нашої народної сили". Якщо будь-яке теоретизування про сутність і атрибути божества