Українська література » » Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков

Читаємо онлайн Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков
удари.

Він утупився в Сергія, а той із блаженною усмішкою на обличчі повільно цмулив свій портвейн.

– Гей, – крикнув бармен. – Тут ні греця немає на твоїй касеті!

– Є, – спокійно відповів Сергій. Бармен замовк, прислухався. Він, звичайно, чекав музики. Через кілька хвилин витягнув касету, поклав на стійку.

– Забери! Ні біса у тебе не записано! – крикнув він, потім обернувся і поставив іншу касету.

У барі заспівав Розенбаум. Пісня про Афган. «Чорний тюльпан».

«Дуже до речі», – подумав Нік.

Раптом він помітив, як Сергій повільно підводиться з-за столу, з ненавистю дивлячись у бік стійки.

Відчувши пожежу, що наближалася, Нік одразу кинувся її гасити.

– Старий, заспокойся, давай вип’ємо!

Нік силоміць усадовив Сергія на місце. Судячи з того, як легко це йому вдалося, зрозумів, що «колега» або п’яний, або ще не прийшов до тями після вчорашнього.

Нік сам сходив до стійки, узяв касету.

– Виводь його! – неголосно сказав Нікові бармен.

– Пожерти що-небудь є? – спокійно запитав його Нік.

– «Снікерси»!

Нік купив чотири «Снікерси». Повернувся до столу.

– Ти мені щось пояснити обіцяв, – промимрив Сергій.

– Потім, коли прийдеш до тями. Ходімо, скоро потяг. І валізи візьми!

Сергій знехотя підвівся. Заховав касету у кишеню куртки. Підняв із підлоги дві легкі валізи і тиняючись попрямував до дверей.

18

Похід по ресторанах Віктору практично нічого не дав. У «Козаку» офіціанти з ним розмовляли крізь зуби. Броницького ніхто з них не пам’ятав, хоча Віктору здалося, що офіціанти відповіли «ні» ще до того, як опустили очі на фотознімки. У «Млині» адміністратор подивився на виторг за двадцяте травня й лише похитав головою. Офіціантка згадала той вечір, сказавши, що тільки два столики були зайняті За одним святкували день народження знайомі повії, за іншим щось відзначала компанія «спортсменів». Коли поглянули у витратну книгу кухні, з’ясувалося, що млинці з ікрою ніхто того вечора не замовляв.

У ресторані готелю «Москва» офіціанти й адміністратор виявилися привітніші. Броницького вони не впізнали, але це, як один з них і сказав, нічого не означало, бо того вечора в ресторані був банкет на сорок осіб. Окрім банкету, зайнято було ще декілька столиків. Млинці з ікрою було замовлено банкетним столом, але за ним відзначалася галаслива річниця весілля, й навряд чи Броницький міг мати до неї стосунок.

Тепер Віктор їхав на похорон Броницького. Можна було особливо не поспішати – тіло підвезуть до будинку тільки об одинадцятій. Він приїде хвилин за двадцять до цього, занесе вдові куплений букет траурно-білих кал і заразом роздивиться: хто прибув на похорон. Найбільше Віктор цікавили зустрічі з сином і Максимом Івіним. Од них він сподівався дізнатися що-небудь нове про останній відрізок життя президентського консультанта з питань оборони. Коли Віктор заїкнувся по телефону Георгію, що непогано було б поговорити з колишніми штабними колегами покійного, а також із колегами по президентському апарату, Георгій тільки розсміявся. Потім сказав: «І не здумай! Ніхто не пов’язує його смерть із його місцем роботи!» Здивований Віктор перепитав тоді Георгія, але той не здобувся на відповідь. Просто дав відбій.

Зараз, застрягши у невеликій пробці перед поворотом на Печерськ, Віктор знову згадав ту розмову. Згадав іще раз і пораду чоловіка в цивільному, що передав йому ключі від машини: не поспішати. Так чого вони все-таки від нього хочуть? Щоб він не поспішав? Тоді до чого була та телефонна прочуханка, яку влаштував йому якось Георгій, невдоволений уповільненим розслідуванням? Хто вони взагалі такі? Хто і звідки? З СБУ? Це було б логічно, але тоді до чого ця телефонна конспірація? До чого взагалі тоді він сам, Віктор Слуцький, простий лейтенант із невеликим досвідом розкриття дрібних вуличних злочинів? У них же свої специ – таких у міліції не знайдеш, а якщо з’являться – відразу перекуплять! Якби вони вважали його спецом, то теж, напевно, перекупили б. Але ж ні. Він так і залишився лейтенантом зі своїм столом у райвідділі.

Зупинив машину не перед парадним, як раніше, а в кінці будинку біля виїзду з двору. Узяв із заднього сидіння букет білих квітів.

Двері відчинила Броницька. В очах – сльози, мовби щойно дізналася про смерть чоловіка. Довга чорна сукня, на грудях – брошка з темним малахітом.

У квартирі метушилися жінки. На кухні працювала електром’ясорубка. Одна з жінок сиділа за столом і загортала готовий фарш у капустяне листя. Готувалася традиційна поминальна їжа – голубці.

Пройшовши в кімнату, Віктор зустрівся поглядом із літнім чоловіком. Кивнули один одному не знайомлячись. Знайомитися на похоронах не заведено. Сівши в кутове крісло, Віктор прислухався до шумів квартири, адже в ній було ще три чи чотири кімнати. Шум долинав тільки з кухні.

Літній чоловік підвівся з канапи. Віктор звернув увагу на його вкриті густим дорожнім пилом черевики. Він наче опинився тут випадково, створюючи своїм виглядом явний дисонанс із добре умебльованою квартирою і речами, чистими, яскравими, що звертали на себе увагу.

Чоловік боком підійшов, сів у сусіднє крісло, обернувся лицем до Віктора.

– Даруйте, ви Вадима товариш по службі будете? – запитав він, заглядаючи у вічі Віктору.

– Ні, я більше з його дружиною спілкувався, – мовив Віктор і тут же зніяковів, зміркувавши, що його відповідь звучала більш ніж двозначно. Але не говорити ж йому, насправді, що він за службовим обов’язком, а не заради висловлення співчуття!

– Значить, Оленин товариш по службі, – вголос дійшов висновку чоловік. – А я його батько… Шахтарем був, ми ж із Донеччини… Ось мати не змогла приїхати – паралізована лежить… Щось тіло не везуть! – І погляд Броницького-старшого перейшов на великий настінний годинник у рамочці з полірованого дерева.

Віктор кивнув.

– Піду на кухню подивлюсь, як там, – мовив чоловік, підводячись із крісла.

– Вибачте, – Віктор підвів на нього очі. – А син-бо Вадима прилетів?

– Син? – обличчя Броницького-старшого якось одразу змарніло. – Ні. Воно ж дорого – з Англії сюди летіти. Не прилетів.

Віктор залишився сам у кімнаті. Пройшовся по персидському килиму з високим ворсом. Потім глянув на свої черевики, злякавшись, а раптом і вони запилючені, як у батька покійного. Але ні, черевики були в нормі.

Подзвонили в двері. Віктор виглянув у коридор і побачив декількох осіб із букетами. Відчув себе зайвим. Він же й справді був тут зайвий, їхнє горе його не торкалося.

Тіло привезли із запізненням на півгодини. Відразу вивантажили біля парадного з автобуса – розкішна труна, на вигляд – червоне дерево. Виставили на двох табуретах.

Усі спустилися вниз. Віктор, відійшовши трохи вбік, оглянув присутніх – було їх не

Відгуки про книгу Гра у відрізаний палець - Андрій Юрійович Курков (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: