Історія України. Посібник - Олександр Дмитрович Бойко
Отже, за доби Київської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становлення феодальних відносин — формується система приватного землеволодіння, ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно йде диференціація феодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільське господарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніх поколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку землі, вдосконалювалися знаряддя праці. Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах», активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.
2.8. Етнічний розвиток
Визначення етнічної структури в Київській Русі — проблема актуальна і складна. Актуальна, оскільки її вирішення є ключем для визначення спадкоємця києво-руської культурно-історичної спадщини. Складна — тому що розв'язанню цього питання заважають не тільки обмеженість та фрагментарність джерел, а й політична кон'юнктура, політико-ідеологічні впливи.
Суть проблеми етнічного складу Київської Русі сформульовано в питанні: «Що існувало в Давньоруській державі: стійка єдина давньоруська народність чи окремі праетноси українців, росіян, білорусів?» Одну з перших спроб дати відповідь на це запитання зробив у другій половині XVII ст. Феодосій Сафонович, який у своїй «Хроніці» показував Київську Русь як державу, де проживає єдиний народ від Галича до Володимира-на-Клязьмі. Дещо своєрідною була інтерпретація ідеї етнічної єдності східних слов'ян російських істориків — М. Карамзіна, С. Соловйова, В. Ключевського, які висвітлювали історію Київської Русі як перший період існування Російської держави, праукраїнці та прабілоруси зображалися не як окремі етнічні утворення, а лише як гілки єдиного російського народу. Ще далі в середині XIX ст. пішов М. Погодін. За його концепцією, у Києві до XIII ст. жили росіяни, які тільки після татарського нашестя емігрували на Верхню Волгу, а на їхнє місце з Галичини та Волині прийшли українці.
Критикуючи погляди М. Погодіна, М. Грушевський заклав підвалини нового підходу до вирішення проблеми етнічного складу Київської Русі. У своїх працях він обстоював ідею безперервності та нерозривності українського історичного процесу і дійшов висновку, що український народ на своїх історичних землях існує з IV ст. н. е. спершу під назвою антів, потім полян, а згодом русів. Київська держава, право, культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська держава не була ні спадкоємицею, ані наступницею Київської Русі, вона виросла на своєму корені і є наслідком історії та активності народності «великоруської» (російської).
У радянську добу офіційна історична наука до середини 30-х років розглядала етнічні процеси в Київській Русі з позицій близьких до концепції М. Грушевського. Проте в повоєнний період значного поширення набула теорія єдиної давньоруської народності, родоначальниками якої стали російські історики Б. Греков, В. Мавродін, Л. Черепній. І хоча в наукових дискусіях висловлювалися серйозні критичні зауваження з приводу цієї концепції, вона була визнана і схвалена радянським керівництвом, оскільки сприяла зміцненню внутрішньої єдності СРСР. 10 січня 1954 р. ЦК КПРС затвердив «Тези про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654–1954 pp.)», в основу яких було покладено ідею про те, що російський, український та білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності. Поява офіційно узаконеної концепції на тривалий час заблокувала наукову розробку проблеми етнічного складу Київської Русі. Надалі теза про єдину давньоруську народність стала своєрідним підґрунтям для формування постулату про «нову етнополітичну спільність — радянський народ».
З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов'янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності (в літературі зустрічаються також терміни «давньоруська народність», «давньоруська етнічна спільність», «єдиний давньоруський етнос» тощо) обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників (І. Брайчевський, Я. Ісаєвич, М. Дашкевич, Л. Залізняк та ін.), розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.
Так, прихильники існування єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства, у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:
1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;
2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми (починаючи з другої половини І тис. на більшій частині східнослов’янської території існував стереотипний підкурганний обряд поховання; на теренах всієї Київської Русі функціонувала «Руська правда» тощо);
3) усталилась єдина матеріальна культура (археологічні розкопки та писемні джерела свідчать про повну чи часткову аналогічність у різних районах давньоруської держави таких компонентів культури, як одяг знаті і воїнів, зброя, фортеці та інші оборонні споруди, спосіб будівництва доріг, типи тих або інших ремісничих виробів тощо);
4) з'явилась єдина руська етнічна свідомість (літописці, як правило, говорять про Русь як сукупність усіх земель-князівств; все східнослов'янське населення органічно прийняло етнонім «руський», «русин», «русич»);
5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів, і не поділяла себе етнічно.
Опонуючи теорії єдиної східнослов'янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного з східнослов'янських народів висувають свої контраргументи:
1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов'янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов'янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фінно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.
2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов'янських племен: бал-тські етнічні утворення (лити, пруси, ятвяги та ін.), угро-фіни (меря, мурома, мордва та ін.), тюркські народності (печеніги, торки, берендеї тощо). Навіть ті 15 слов'янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна
