Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі - Стівен Девід Левітт

Візьмімо, наприклад, лінчування — «візитівку» насильства, скоєного Кланом. Перед вами — складена Інститутом Таскіджі статистика лінчування чорношкірих у Сполучених Штатах за кожні десять років з 1890 по 1969 рр.

Зважте на те, що ці цифри відображають не ті лінчування, які приписують Ку-клукс-клану, а загальну кількість задокументованих випадків. Ця статистика розкриває принаймні три вартих уваги факти. Перший — це очевидне зменшення кількості лінчувань з плином часу. Другий — це відсутність зв’язку між лінчуванням і належністю до Клану: у період між 1900 та 1909 рр., коли Клан перебував у стані сплячки, сталося навіть більше лінчувань, ніж протягом 1920-х років, коли Клан налічував мільйони членів, і це свідчить про те, що Ку-клукс-клан здійснив значно менше лінчувань, ніж прийнято вважати.

І третій факт — це вкрай мала кількість лінчувань порівняно з чисельністю чорношкірого населення. Ясна річ, навіть одне лінчування — це вже занадто. Але на перехресті сторіч лінчування навряд чи було настільки поширеним, мало не щоденним явищем, як про це часто йдеться у спогадах широких мас. Порівняйте кількість жертв (281) лінчування в 1920-х роках із кількістю чорношкірих дітей, що помирали тоді від голоду, пневмонії, діареї та інших подібних причин. Станом на 1920 рік близько 13 зі 100 чорношкірих дітей помирали в ранньому дитинстві, або ж приблизно 20 000 дітей щорічно — і це порівняно з 28 людьми, які щороку зазнавали лінчування. Навіть у 1940-х кожного року помирало близько 10 000 чорношкірих дітей.

На які ж ширші висновки наштовхують цифри про кількість лінчувань? Що означає той факт, що лінчування траплялися відносно рідко і з плином часу їхня кількість зменшувалася навіть попри бурхливе зростання кількості членів Клану?

Найбільш парадоксальне й дратівливе пояснення полягає в тому, що всі ці початкові лінчування дали бажаний результат. Білошкірі расисти, незалежно від того, належали вони до Клану чи ні, своїми акціями та риторикою створили міцну схему стимулів — моторошно-чітку й моторошно-страхітливу. Якщо чорношкірий індивід порушував прийняті правила поведінки, чи то заперечуючи у відповідь на зауваження водія автобуса, чи то насмілюючись піти на вибори, він усвідомлював, що його можуть за це покарати, а, можливо, навіть і вбити.

Тому цілком імовірно, що в середині 1940-х, коли Стетсон Кеннеді намагався підірвати Клан ізсередини, останньому вже не треба було вдаватися до широкомасштабного насильства. Більшість чорношкірих, яким уже давно наказували поводитись як громадянам другого сорту (інакше нехай начуваються!), — просто скорилися. Одного-двох лінчувань вистачило надовго, щоб вселити покірливість навіть серед великої групи людей, бо люди зазвичай сильно реагують на сильні стимули. Крім того, мало є стимулів, сильніших за страх несподіваного й безпідставного насильства, — і саме тому тероризм є настільки ефективним.

Але якщо Ку-клукс-клан у 1940-х роках не був абсолютно насильницьким, то яким же він тоді був? Той Клан, про який писав Стетсон Кеннеді, насправді виявився жалюгідною спільнотою чоловіків, здебільшого малоосвічених та з поганими перспективами в житті, які потребували місця, де можна згаяти вільний час, і хоч якогось приводу час від часу цілу ніч не бувати вдома. Те, що члени цього братства скандували псевдорелігійні тексти, складали присягу та співали осанну — і все це у цілковитій таємності, — робило його ще привабливішим.

Кеннеді також виявив, що Клан — це добре злагоджений механізм заробляння грошей, принаймні для тих, хто перебував на вищих щаблях ієрархії. Ватажки Клану мали багато джерел доходу: тисячі членів, які сплачували внески; бізнесмени, які наймали Клан для того, щоб той наводив страх на профспілки, або платили йому за «захист»; велелюдні збори, під час яких збиралися велетенські суми пожертвувань; час від часу куклукскланівці не гребували навіть продажем самогону чи нелегальної зброї. А ще були хитрі контори на зразок куклукскланівської «Асоціації зі страхової допомоги в разі смерті», яка продавала страхові поліси членам Клану, приймаючи при цьому лише готівку або персональні чеки, виписані на ім’я самого Великого Дракона.

Але навіть попри те, що Клан міг і не бути таким смертельно небезпечним, як зазвичай вважалося, він усе одно чинив багато насильства і, що було, мабуть, іще гіршим, мав далекосяжні плани щодо поширення свого політичного впливу. Тому Кеннеді всіляко намагався завдати Клану шкоди в будь-який доступний йому спосіб. Довідавшись про плани Клану розігнати профспілкові збори, він передав цю інформацію одному приятелеві, який був членом профспілки. Він передав також інформацію про організацію помічнику генерального прокурора штату Джорджія, відомому борцю з Кланом. Дослідивши статут ККК, Кеннеді написав листа губернатору Джорджії, у якому зазначив причини, на підставі яких реєстрацію цього статуту можна було скасувати: Клан визначав себе як неприбуткову й неполітичну організацію, але Кеннеді мав докази, що її діяльність була недвозначно спрямована як на отримання прибутку, так і на здійснення політичного впливу.

Однак проблема полягала в тім, що більшість зусиль, які докладав Кеннеді, не давала належного ефекту. Клан був вкорінений настільки міцно й мав настільки широку соціальну базу, що в Кеннеді з’явилося таке відчуття, наче він кидає камінцями у велетня, намагаючись завдати йому шкоди. Та навіть якби йому й вдалося зашкодити Клану в Атланті, сотні інших підрозділів деінде в країні так і лишилися б недоторканними.

Кеннеді був у розпачі, і з цього розпачу зродилася його нова стратегія. Одного дня він помітив групу хлопчиків, які гралися в шпигунів, обмінюючись при цьому якимись дурнуватими таємними паролями. І це нагадало йому про Клан. От якби взяти, подумав він, та й передати всі паролі Клану та решту його таємниць дітям усієї країни, і не лише дітям, а й їхнім батькам! Ото була б чудасія! Немає кращого способу знешкодити те чи інше таємне товариство, ніж розголосити його найпотаємніші секрети. Замість того щоб безуспішно нападати на Клан ззовні, можливо, слід якимось чином розкрити всю таємну інформацію, яку збирав Джон Браун на щотижневих зборах куклукскланівців, ізсередини? Зважаючи на таємні дані, які постачав Джон Браун, і результати власних розслідувань, можна було сказати, що Кеннеді знав значно більше секретів організації, аніж пересічний куклукскланівець.

Кеннеді звернувся до найпотужнішого засобу масової