Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним - Тімоті Снайдер

Однак ця лінія мала глибший вимір. Зв’язок українських націоналістів з голодом виправдовував покарання тих, хто раніше активно підтримував політику українізації. Сталін вважав, що національне питання є по суті питанням селянським, а зруйнувавши ленінський компроміс із селянством, він фактично руйнував ленінський компроміс у національному питанні. 14 грудня Москва дозволила депортацію місцевих українських комуністів у табори на тій підставі, що вони зловживали владою з метою поширення українського націоналізму і в такий спосіб дозволили націоналістам саботувати хлібозаготівлю. Балицький оголосив про викриття нелегальної «Української військової організації» і польських повстанських груп. У січні 1933 року він прозвітував про викриття понад тисячі нелегальних організацій, а в лютому розповів про плани польських і українських націоналістів повалити радянську владу в Україні[63].

Докази було сфабриковано, що не завадило далекосяжним наслідкам такої політики. Польща відкликала своїх агентів з України і полишила останні надії скористатися катастрофою колективізації. Польський уряд, тримаючись за підписаний у липні 1932 року радянсько-польський пакт про ненапад, навіть не намагався привернути увагу міжнародної спільноти до голоду в Радянському Союзі. Політика Балицького, хоч і сперта на примарні приводи, забезпечила цілковитий послух на місцях. Масові арешти й депортації несли чіткий сигнал: той, хто захищатиме селян, буде вважатися ворогом. У найкритичніші грудневі дні, коли рахунок смертям у республіці пішов на сотні тисяч, українські комуністи й керівники не бачили змоги опиратися партійній лінії. Не виконати план означало (в кращому разі) самому опинитися в ҐУЛАҐу[64].

5. 21 грудня 1932 року Сталін (через Кагановича) затвердив річний план здачі зерна для УРСР, який мав бути виконаний до січня 1933 року. 27 листопада політбюро ЦК ВКП(б) поклало на Україну третину всього плану, що залишався до виконання в цілому СРСР. На цей момент померли вже сотні тисяч людей, а Сталін відрядив Кагановича в Харків навести ще жорсткішу дисципліну в українській компартії. Щойно ввечері 20 грудня прибувши в Харків, Каганович скликав засідання політбюро. Воно засідало до п’ятої ранку і постановило, що план здачі зерна має бути виконано. Це стало смертним вироком для 3 мільйонів людей. Усі присутні в залі засідань того ранку розуміли, що забрати зерно у вже й так голодних селян неможливо — наслідки будуть катастрофічні. Якби просто призупинити на три місяці реквізиції продовольства, — це ніяк не зашкодило б радянській економіці й урятувало б більшість із цих 3 мільйонів життів. Проте Сталін і Каганович наполягали на своєму. Держава, за словами Кагановича, «жорстко» дотримуватиметься плану[65].

Навівши лад у Харкові, Каганович вирушив у поїздку Україною, вимагаючи «стопроцентного» виконання плану, караючи місцевих керівників і роздаючи розпорядження про висилку. Він повернувся в Харків 29 грудня 1932 року і нагадав партійному керівництву, що слід забирати і посівний матеріал[66].

6. У перші тижні 1933 року, коли в Україні лютував голод, Сталін закрив кордони республіки, щоб селяни не могли втекти, і доступ у міста, куди селяни приходили просити хліба. 14 січня 1933 року в СРСР запровадили внутрішні паспорти, без яких легально проживати в місті було неможливо. Селяни паспортів не отримали. 22 січня 1933 року Балицький попередив Москву, що селяни тікають із республіки, Сталін і Молотов наказали органам правопорядку зупинити потік людей. Наступного дня продаж селянам залізничних квитків на далекі відстані було заборонено. Сталін пояснював ситуацію тим, що селяни-біженці насправді не хліба шукають, а пов’язані з «контрреволюційною змовою» і виступають живою пропагандою в інтересах Польщі та інших капіталістичних держав, охочих дискредитувати колгоспну систему. На кінець лютого 1933 року було спіймано і відправлено назад додому до 190 тисяч селян[67].

Сталін усе ж зробив з України «оплот», але вона нагадувала гігантський концтабір — сторожові вежі, закриті кордони, тупа й важка праця, смерть і безнадія.

7. Збір зерна тривав навіть після того, як наприкінці січня 1933 року було виконано план хлібозаготівлі на 1932 рік. У лютому-березні партійні чиновники шукали зерно на весняну посівну кампанію. Наприкінці грудня 1932 року Сталін погодився з пропозицією Кагановича реквізувати насіння, щоб виконати річний план. Колгоспи лишилися без ярового насіння. Насіння на весняний посів можна було взяти з кагатів, призначених на експорт, або скористатися тримільйонними запасами держрезерву. Натомість крихітні рештки зерна знову відібрали в зубожілих селян. Дуже часто виявлялося, що це остання їжа, яку мають селяни до нового урожаю. Того місяця на селі було заарештовано 37 392 особи, більшість людей просто намагалася врятувати свої родини від голодної смерті[68].

Останні реквізиції зерна фактично були вбивством, навіть якщо виконавці й вірили, що чинять правильно. За спогадами одного з активістів, тієї весни він «бачив, як люди вмирали з голоду. Я бачив жінок і дітей з роздутими животами, посинілих, які все ще дихали, але були з порожніми, неживими очима». Проте «бачив усе це і не збожеволів, і не покінчив життя самогубством». Він вважав: «Як і раніше, я вірив, тому що я хотів вірити». Немає сумнівів, що інші активісти менше вірили, більше боялися. Попереднього року чисток зазнали всі рівні української компартії; у січні 1933-го Сталін відрядив у керівництво КП(б)У своїх людей. Комуністи, які й не виражали більше своєї віри, створювали приречену «мовчазну стіну». Вони зрозуміли, що будь-які заперечення загрожували їм чистками, а чистки означали, що вони розділять долю людей, яких самі ж прирікали на голодну смерть[69].

На початку 1933 року після партійних активістів, які збирали в Україні зерно, лишалася смертельна тиша. Село мало свою поліфонію звуків, м’якшу й повільнішу, ніж місто, але не менш передбачувану й стверджувальну для тих, хто там народився. Тепер Україна замовкла.

Селяни вирізали свою худобу (або мусили віддати її державі), порізали курей, порізали котів і собак. Розлякали полюванням птахів. Як пощастить, то люди тікали, а найчастіше просто помирали або були занадто слабкі, щоб створювати шум. Відрізані від уваги світу державою, яка контролювала газети і пересування іноземних журналістів, відрізані від офіційної допомоги і співчуття партійною лінією, яка прирівнювала голод до саботажу, відрізані від цілої економіки страшними злиднями і несправедливими планами, відрізані від решти країни суворими правилами і міліцейськими кордонами люди, родини і цілі села помирали на самоті. Через два десятиліття політичний філософ Ханна Арендт писатиме про голод в Україні як важливий момент