Дивовижні пригоди всередині тіла. Велика подорож від голови до п'ят - Гевін Френсіс
Одного вечора привезли тіло чоловіка, який стрибнув з единбурзького мосту на дорогу. Коли я отримав з реєстратури його медичну картку, то дізнався, що він цього тижня був на прийомі у психіатра, начебто «у хорошому настрої». Очевидці розповідали, що він без вагань зробив крок із мосту назустріч смерті – так наче впустив щось цінне й хотів його дістати.
Його тіло було понівеченим. Шия була зламана й деформована; як і язик, вона опухла, але рани майже не кровоточили – серце перестало битись практично відразу після удару. Я посвітив ліхтарем у його очі й побачив, як світло наштовхнулось на порожній погляд – зіниці не звузились і світло не відбивалося на поверхні. Я перейшов до сонної артерії та несподівано для себе відчув кінчиками пальців тріск і похлопування. Пересвідчившись у відсутності пульсу, я приклав до грудної клітки стетоскоп і знову почув тріск, який у навушниках звучав гучніше. Я зрозумів, що в нього стався розрив легень – вони не витримали тиску, який виник під час удару. Похлопування й тріск спричиняло повітря, яке зазвичай не виходить за межі легень, але в цьому випадку потрапило в інші тканини тіла.
Так, як горизонт відділяє море від неба, так і рідини й повітря мають перебувати в окремих відділах тіла. Навіть якби його погляд і відсутність пульсу і дихання не переконали мене, що він помер, цього було б достатньо. Марно дослухаючись до дихання, я намагався уявити, що відчуває людина, яка стрибає з мосту; наскільки сильним було б відчуття легкості й свободи, якби сила земного тяжіння й відчай не тягнули її до землі.
Легені – найменш щільний орган людського тіла, тому що вони майже повністю утворені з повітря. Їхня назва походить від індоєвропейського слова, яке означає «легкий».[49]
Традиційна китайська, аюрведична й грецька медицина дотримувались думки, що повітря переносить невидимі духи або енергії (їх називали відповідно «кі», «прана» і «пневма»). Із цієї точки зору наші тіла сповнені духом, а легені виконують функцію точки дотикання між фізичним і духовним світом. Як відображено в Євангелії від Іоанна, для стародавніх греків першочерговим принципом був logos (слово) – існування стало можливим завдяки звукам, створеним диханням. У письмових текстах, навіть тих, які не призначені для читання вголос, часто є знаки пунктуації в тих місцях, де мовцеві необхідно зробити паузу.
Легені легкі, як ефір, тому що їхня тканина дуже м’яка й делікатна. Їхні мембрани влаштовані таким чином, щоб збільшити доступ до дихання, так само як листя на деревах збільшує доступ до повітря. Листя вбирає діоксид карбону й видихає кисень; легені ж вбирають кисень і видихають діоксид карбону. Якщо розтягнути всі мембрани легень дорослої людини, вони займуть понад тисячу квадратних футів,[50] що приблизно дорівнює сумарній площі листя дуба віком п’ятнадцять-двадцять років. За допомогою стетоскопа можна почути, як повітря проходить крізь мембрани, – це схоже на шелест листя під час легкого бризу. Коли лікарі слухають дихання, вони хочуть почути саме цю відкритість, яка поєднує подих із небом, – легкість і вільний рух повітря.
Лікарі використовують стетоскоп для того, щоб перевірити легені на наявність ущільнень: якщо внаслідок пухлини або інфекції в тканині виникли затвердіння, замість звичного глухого зітхання можна почути свист і шум, притаманні хворобі. За допомогою стетоскопа ми вислуховуємо «збільшений голосовий резонанс»: виразне передання легенями слів, вимовлених пацієнтом. Також ми вислуховуємо «бронхіальне дихання» – свист повітря у великих дихальних шляхах. Ці звуки не чутно крізь здорову тканину, але їх можна виявити у важких, ущільнених легенях зі зміненою акустикою. Третій звук, який називається крепітацією (хрусткі хрипи), здебільшого спричинено інфекцією, а не пухлиною. Він виникає тоді, коли через наявність слизу й гною в тонких мембранах вони склеюються між собою. У таких випадках з кожним подихом відчиняються й зачиняються тисячі крихітних повітряних камер, створюючи такий звук, наче легені обмотали бульбашковою плівкою.
Коли я думаю про легені, у мене виникають такі асоціації, як легкість, ефірність і життєва енергія. Унаслідок хвороби легені втрачають цю легкість і стають баластом, який тягне нас у могилу.
Спершу Білл Дюарт скаржився на кашель; сухий, непродуктивний кашель, який вдень переривав його мовлення, а вночі провокував його дружину на те, щоб штовхнути його ліктем у бік. На голові в нього була кепка, а в руці він тримав ціпок, хоча на свої сімдесят шість років був міцним і продовжував працювати сантехніком. Обличчя в нього здавалося молодшим і мало здивований вигляд, так наче він не очікував, що старість підкрадеться до нього настільки непомітно.
– Заради чого мені покидати роботу? – запитав він, коли я згадав у розмові про пенсію. – Щоб сидіти вдома цілими днями і плутатись у дружини під ногами?
– Скільки сигарет ви викурюєте за день? – поцікавився я, помітивши темні плями на пальцях правої руки.
– По сорок на день протягом останніх шістдесяти п’яти років, – відповів він, – і не збираюсь це змінювати!
Білл засміявся, унаслідок чого складки на його щоках поглибшали.
– Сигарети! – сказав він, пригрозивши мені пожовтілим пальцем. – Ви, лікарі, тільки про них і говорите!
Я попросив його подути у витратомір, щоб перевірити, із якою швидкістю повітря виходить із грудної клітки. Ця швидкість була трохи занизькою для його віку, але це можна було пояснити курінням. Я допоміг йому розстібнути сорочку й приклав ліву руку ззаду до грудної клітки. Після цього я почав стукати середнім пальцем правої руки по його пальцях з того боку. У здорових легенях таке постукування спричиняє звук, схожий на приглушені удари по барабану, – він м’який, трохи резонує, з ледь відчутною віддачею в лівій руці. Коли тканина легень тверда або наповнена рідиною, звук більше схожий на удар по обручу барабана, – глухий і важкий, без віддачі.
Я прослухав усю його грудну клітку: спереду й ззаду, угорі, посередині й знизу. Всюди звук був порожнім. Я пройшовся стетоскопом по тому ж маршруту, і всюди чув м’який звук, схожий на шелест листя, – я не відчував під руками ущільнень у легенях. Нарешті я попросив його сказати «дев’яносто дев’ять», поки я прослуховував ті самі ділянки (ці звуки добре резонують у грудній клітці). Зліва й справа,
