Москва ординська. Книга 1 - Володимир Броніславович Бєлінський

Навіть Катерина II говорила про це: «Серед князів найподатливіший до помилок перед приходом татар був, безперечно, на мою думку, Георгій (Юрій Довгорукий. — В. Б.), син Володимира II: не одержавши Волинь і Галичину в уділ, він не давав ні хвилини спокою всім іншим удільним князям, своїм сучасникам, він налаштовував їх один проти одного, допомагаючи одним розправлятися з другими… Його відправили (вигнали.—В.Б.) на річку Клязьму… він побудував там кілька міст, яким дав назву тих міст, у яких йому відмовили на Волині, з-поміж інших він назвав Володимиром те місто, в якому він облаштувався, тому що Володимир був столицею Волині… Варто сказати, що є дві версії про Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), одна на його користь (яку нам підносила Москва.—В.Б.), друга — проти нього; я думаю, що перша — це версія Київських літописців, друга — версія літописців, які писали за нащадків Георгія (Юрія Довгорукого.—В.Б.), котрі облаштувалися спочатку навколо Москви, а потім і в самій Москві» [88, с. 131—132].

Катерина II цими словами пояснила багато чого. А саме: чому в неї виникла думка про необхідність вилучення давніх київських літописів; чому Юрій Довгорукий утік у чужі землі; чому в землі мері з’явилися «міста-села за частоколом» зі слов’янськими назвами. У своїх «Міркуваннях про проект історії Росії…» вона розповіла й про багато іншого. До речі, цією працею імператриця довела, що саме вона склала «Проект історії Росії…»

Якісь «селища» на місці сучасних Ростова (Великого) і Суздаля до приходу Юрія Довгорукого, мабуть, існували. Назви тих міст мали фінське походження: бо десь жили знамениті волхви, десь повинні були перебувати ритуальні «Кереметі з каменем Кардо-сярко». І, зрозуміло, мерянське «ритуальне місто» мало бути подалі від великих доріг (рік), у глухомані.

Чим же займалися меряни у XII столітті?

Проживаючи в заболоченій тайговій місцевості, фінські племена на той час не займалися землеробством. Основними їхніми заняттями були винятково полювання, рибальство та дике бджільництво. Злакові продукти, яких споживалося мало, меряни купували в булгар та інших південних народів. Московські байки про забезпечення Новгорода зерном із Ростовсько-Суздальської землі в ХІІ-ХІІІ століттях — цілковита брехня. У ті століття у країні Моксель не було орних земель. Притім ручне хліборобство, яке велося окремими родинами, не могло стати товарним. Воно не забезпечувало навіть потреб родини — виробника зерна. Усім зацікавленим нагадаємо, навіть волзькі булгари, які у X—XIII століттях були значно розвинутіші, ніж фінські племена, за свідченням великого Ібн-Фадлана, у ті часи зі злакових продуктів знали тільки просо. До того ж треба мати на увазі, що Волзька Булгарія в X—XIII століттях володіла значними степовими землями, на яких були чудові умови для землеробства.

До речі, волзькі булгари вважали своїх лісових західних сусідів звичайними дикунами.

Московський міф про великий торговельний «волзько-московський водний шлях», який нібито погубив шлях «із варяг у греки», також належить до вигадок російської історії. На північ від Волзької Булгарії з X до XVI століття не існувало ні розвиненіших народів, ні розвиненіших держав. Торговим центром була сама Булгарія.

Уся територія фінських племен, починаючи з кінця ХНІ століття, стала ареною битви й різанини, так званого «збирання землі російської». Так тривало більше 400 років. Навіть мандрівники, що відвідували Московію у XV—XVII століттях, говорили про її землю як про «територію постійного місця битви».

Однак повернімося до Юрія Довгорукого. Поглянемо, як історична наука визначила землю, куди 1137 року прибув князь- вигнанець зі своєю ватагою.

«… Пригадуючи плин і напрямок найголовніших приток Волги, які становлять водну мережу Мері, — ми можемо без великої помилки зробити висновок, що ростовсько-суздальська земля за Юрія Довгорукого обмежувалася плином цих рік, тобто її територія збігалася із землею народця Мері, поширюючись на північ до Білоозера, вгору за течією Мсти, Мологи, Костроми та Унжі, а на півдні обмежувалася Клязьмою і Москвою» [81, с. 95].

Хоч яким би шляхом досліджень іти, обов’язково приходимо в Мерянську землю. Не існувало іншої землі у майбутніх московитів у XII—XIII століттях. Та й пізніше. Д. О. Корсаков засвідчив прибуття 1137 року Юрія Довгорукого до «народця Мері».

Якщо ж згадати відому «Мапу Мерянської землі» (1872), складену графом О. С. Уваровим, — сумнівів не повинно виникати взагалі.

А далі Д. О. Корсаков продовжив свою думку, нагадавши аксіому, про яку російська наука забула: «Кордони ростовсько-суздальської землі усвідомлюються, за справедливою думкою п. Погодіна (професора.—В.Б.), в епоху монгольську, хоча, власне, і тоді неможливо було визначити їх точно. Цього точного розмежування не існувало… Невизначеність, неясність у всьому — ось її основна характеристична властивість. Це властивість усякого народу в період його історичного дитинства, у зародкову епоху його культурного розвитку» [81, с. 95].

Юрій Довгорукий прибув «у зародкову епоху… культурного розвитку… народця Мері». Тут нічого не вдієш — у світі завжди панували історичні закони розвитку, які ніколи й ні для кого не робили винятків. Тому країна Моксель, за свідченням багатьох учених, залишилася на століття найвідсталішою частиною навіть Золотої Орди, не кажучи вже про русичів-українців, ляхів, германців абощо.

Микола Олександрович Морозов у своїй книзі «Повісті мого життя», виданій у 1916—1918 роках, пояснив ще в ті часи російському суспільству безглуздість твердження про переміщення центру політичного розвитку й культури із давнього Києва в «частокольну Москву» після прибуття Юрія Довгорукого. «Усі ці переселення народів туди-сюди напередодні їхнього вступу в поле зору історії повинні бути зведені лише до переселення їхніх імен або, у кращому разі, — правителів, та й то з культурніших країн у менш культурні, а не навпаки».

Тобто, навіть поцупивши у русичів-українців їхню самоназву Русь, Московія на інше не мала історичного права. Поцупити чужу самоназву можна, але привласнити собі чуже минуле — цього історія нікому не дозволяє.

Розглянемо деякі факти перших років становлення Ростовсько-Суздальською князівства і переконаємося, що фінський язичницький етнос домінував у межиріччі Оки і Волги (і не лише там) до приходу війська хана Батия і до його приєднання до єдиної держави — Золота Орда; що в той період ніякого перетікання слов’ян із Подніпров’я і Новгорода історія не зафіксувала. Подібні аксіоми повинні стати домінуючими в історичній науці про IX—XIII століття.

Прибувши 1137 року в землю племені меря, Юрій Довгорукий просидів у тій землі до 1155 року, коли, згідно із «загальноросійськими літописними зводами», повернувся до Києва і зайняв великокнязівський престол. Однак сидів на ньому недовго, тому що вже в 1157 році помер. Вірогідно, Юрій Довгорукий не сидів на київському престолі жодного дня, а подібні «записи» є лише «вставками пізніших часів», як говорив О. О. Шахматов.