Історія України. Посібник - Олександр Дмитрович Бойко

2) зростання в навчальному процесі вміння здобувати інформацію з різних джерел, переробляти й застосовувати її для індивідуального розвитку й самовдосконалення людини;

3) посилення практичного й виховного спрямування освіти;

4) диференціацію та індивідуалізацію навчання і виховання учнів, створення умов для їх саморозвитку й самовизначення, осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей;

5) забезпечення безперервності освіти молоді;

6) зростання значення в житті загальноосвітньої школи органів громадського самоуправління (учнівські збори, батьківські збори, опікунська рада, наглядова рада тощо) та колегіального органу управління (педагогічна рада);

7) посилення виховної та організаторської функцій вчителя, стимулювання діалогової форми спілкування з учнями, переходу від авторитарної педагогіки до педагогіки особистісно зорієнтованої, комунікативної.

Складовою духовної культури, формою суспільної свідомості є наука, потенціал якої в Україні порівняно високий. Загальна чисельність наукових кадрів у 1994 р. була вдвічі більшою, ніж у Франції, й становила майже 300 тис. осіб, з яких понад 80 тис. — доктори і кандидати наук. Найавторитетнішим науковим центром є Академія наук України, яка у 1994 р. отримала статус національної. Останнім часом більш як у 20 разів зросла кількість прямих угод про співробітництво між зарубіжними та українськими науковими центрами.

Проте негативні тенденції, які загострилися в останні десятиліття XX ст., визначають становище і на початку XXI ст. До них належать:

1) постійне зниження витрат на науку у внутрішньому валовому продукті. Так, якщо в 1991 р. планові витрати на науку з державного бюджету становили 3,1 % ВВП, то 1995 р. — 0,62 %, а в 1999 р. взагалі лише 0,4 %. У результаті за внутрішніми валовими витратами на одного науковця Україна поступається: Греції — у 8 разів, Туреччині — в 2,5 раза, США та Великобританії — в 50 разів;

2) невпинне падіння рівня наукоємності валового внутрішнього продукту України, який є показником динаміки економічних перетворень. Протягом 1991–1999 pp. цей показник знизився в 2,2 раза;

3) недостатня матеріальна база, обмежений доступ до новітньої наукової інформації. Відсутність належного фінансування зумовила відставання українських науково-дослідних установ за оснащеністю засобами автоматизації, науковими приладами, матеріалами, літературою від однопрофільних установ розвинутих країн щонайменше на 10–15 років. Вітчизняні науковці оснащені обладнанням та інформацією в 100 разів менше, ніж їхні західні колеги, а доступом до найновішої інформації володіє лише 1 % фахівців;

4) зниження ефективності функціонування наукових установ. Якщо в 1990 р. принципово нові технічні рішення на рівні винаходу містила кожна четверта розробка вітчизняних науковців, то в 1994 р. — лише кожна шоста. Питома вага розробок, які за своїми техніко-економіч-ними характеристиками перевищували кращі світові аналоги, знизилася до 4,1 % порівняно з 6 % 1990 р. Понад 90 % нових технологічних розробок не впроваджується у виробництво. Фундаментальні дослідження поступаються місцем прикладним, що в перспективі може призвести до значного відставання від інших країн на магістральних наукових напрямах;

5) внутрішній і зовнішній «відплив умів». Щороку внаслідок міграції Україна втрачає до 10 тис. дипломованих спеціалістів. Цей процес веде до катастрофічних втрат.

Адже підготовка спеціаліста з вищою освітою, вченим ступенем та втрачена вигода від його використання обходиться, за розрахунками фахівців ООН, у 300 тис. дол. А процес деградації науки може стати незворотним, якщо країну залишать 10–15 % найперспективніших молодих спеціалістів. Не менш загрозливий і внутрішній «відплив умів». За останні роки понад 20 % науковців перейшли працювати в комерційні структури.

Суперечливі процеси спостерігаються й у сфері літератури та мистецтва. Українській літературі вже повернено донедавна забуті й заборонені імена. На книжкових полицях з'явилися твори літераторів української діаспори. Це сприяє формуванню в читача цілісного уявлення про українську літературу, повертає українському народові неоціненний для подальшого розвитку художньо-естетичний досвід.

Ознака сучасності — висока політизація суспільства. За цих обставин зростає роль пристрасного слова публіциста. Болючі проблеми сьогодення — перегляд, переосмислення та переоцінка пануючих донедавна поглядів; пошук нових ідеалів та орієнтирів, мовна політика держави; екологічні негаразди тощо — тематика публіцистичних творів найавторитетніших у суспільстві письменників.

Характерними рисами літературного процесу сьогодення є утвердження світоглядно-естетичного плюралізму; творчий пошук, що виявляє себе в розширенні жанрового і стильового спектра літератури; збереження і творче осмислення традицій; синхронний розвиток та взаємодія традиції, авангарду, модерну та постмодерну; осмислення місця й ролі митця в літературі та суспільному житті.

Життєздатність та перспективу вітчизняної літератури засвідчує поява нової генерації літераторів.

Суттєво впливає на розвиток літературного процесу, на формування наукового потенціалу держави рівень книговидавництва. У червні 1997 р. було прийнято Закон України «Про видавничу справу», що створив засади юридичного унормування видавничої діяльності й передбачив державну підтримку видавничої справи, зокрема з питань пільгового оподаткування. Але цей закон не був юридичним актом прямої дії, тому запровадження пільгового оподаткування у сфері книговидання було можливе лише за внесення відповідних змін до податкового законодавства. У Росії ще 1995 р. було прийнято федеральний закон «Про державну підтримку засобів масової інформації та книгодрукування Російської Федерації», що

звільняв практично від усіх податків книговидання, пресу і поліграфію. Ця модель книговидавництва поширена в багатьох країнах світу і є доволі життєздатною та перспективною. У 2000 р. в Росії було видано 3,2 книги на одного жителя в рік, а в Україні — лише 0,4–0,5, у Білорусі — до 7, Польщі — 9,5, Німеччині — 12.

Попри економічні негаразди розвивається національний театр. Щороку глядачі України мають змогу побувати на тридцяти тисячах вистав. Український театр намагається утвердитися в європейському культурному просторі. Це засвідчують гастролі Національного академічного драматичного театру імені І. Франка в Німеччині, Львівського академічного театру імені М. Заньковецької — у Великобританії, участь вітчизняних театрів у багатьох міжнародних фестивалях. Традиційними стали зарубіжні гастролі колективів Національної опери, театрів опери та балету Дніпропетровська, Донецька, Львова, Одеси, Харкова. Голоси вітчизняних оперних співаків А. Кочерги, В. Лук'янець, В. П'ятнички, А. Шкургана звучать на найпрестижніших сценах Європи. Донецьк став місцем проведення Міжнародного конкурсу артистів балету. На сцені Національної опери набуває авторитету і Міжнародний конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря.

Складна ситуація у сфері кінематографу. Ще десять років тому на державних кіностудіях знімалося до 50 повнометражних ігрових, 12 анімаційних і до 500 короткометражних фільмів щороку. Нині порівняно з 1988р. виробництво фільмів скоротилося в 20 разів, а чисельність кіноустановок — більш як удвічі, щорічне відвідування кінотеатрів помітно зменшилося. Поступово із свідомості громадян нашої республіки зникає поняття «рідне кіно». Попри те фільм «Лебедине озеро. Зона» (С. Параджанов, Ю. Ільєнко) 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди найпрестижнішого у світі Каннського кінофестивалю. Фільми «Фучжоу» Ю. Ільєнка, «Астенічний синдром» К. Муратової та «Голос