Співучасть у злочині - Ігор Іванович Митрофанів

Особа, яка вчинила злочин за допомогою використання інших осіб, які не підлягають кримінальній відповідальності завдяки віку, неосудності або інших обставин, передбачених КК України, не повинні йменуватися виконавцями і питання про кримінальну відповідальність таких осіб має вирішуватися за межами положень розділу про співучасть.

Співучасть є неможливою, коли хтось діє під впливом нездоланної сили або фізичного примусу. Єдиний винуватець злочину — той, хто використовує ці фактори (обставини) зі своєю злочинною метою. Однак, підставою для безумовного звільнення від кримінальної відповідальності буде лише такий примус, що позбавляє особу, яка піддається примусу, будь-якої можливості діяти за власним розсудом. У цьому випадку застосовуються правила про нездоланну силу. Що ж стосується психічного насильства, то необхідно враховувати, що хоча на волю суб’єкта здійснюється серйозний тиск, однак, цілком, він не паралізується. Це обумовлює дію положень про крайню необхідність. Психічний примус сам по собі, як правило, не звільняє від кримінальної відповідальності, але може пом’якшити покарання. Звільнення від кримінальної відповідальності є можливим в таких випадках лише за наявності стану крайньої необхідності (ст. 39 КК України).

Пленум Верховного Суду України у п. 19 Постанови «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 обмежився лише вказівкою на те, що «суди мають зважено підходити до призначення покарання неповнолітнім, які вчинили злочини внаслідок втягнення їх у злочинну діяльність дорослими, і враховувати, що зазначена обставина, як правило, свідчить про меншу суспільну небезпечність цих неповнолітніх порівняно з тими, які вчинили такі ж злочини без впливу дорослих. Оцінюючи ступінь суспільної небезпечності вчиненого неповнолітнім діяння, суди повинні враховувати дані, що характеризують дорослу особу, яка втягнула його у злочин, ступінь її небезпечності, характер стосунків між ними, формальну чи неформальну залежність неповнолітнього тощо. При цьому необхідно виходити з того, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 66 КК вчинення злочину під впливом погрози, примусу або через матеріальну, службову чи іншу залежність належить до обставин, які пом’якшують покарання».

На думку B. C. Прохорова, у разі посереднього виконавства, яке супроводжується психічним примусом, що не викликає стану крайньої необхідності, дії особи, яка примушує, є підбурюванням, а особи, яка примушується, — виконанням злочину[100]. Ми вважаємо запропоновану кваліфікацію правильною, однак не згодні з тим, що в такому випадку має місце посереднє виконавство.

Примус за допомогою погрози має бути реальним, істотним для особи, до якої звернено погрозу з погляду наслідків ії реалізації. Таке сприйняття й оцінка погрози можуть бути констатовані лише на підставі дослідження індивідуальних особливостей особи, включаючи життєвий досвід. Так, підлітком погроза може сприйматися як така, що не залишає можливості вибору варіанта поведінки, доросла ж особа може оцінювати аналогічну погрозу як менш суттєву.

У принципі, є можливою й констатація виняткової ситуації, що зводить можливість вибору варіанту поведінки нанівець. Наприклад, коли підліток глибоко прив’язаний до організатора злочину або пов’язаний традиціями підпорядкування старшим, що є характерним для деяких етнічних спільнот, або коли він завдяки віковій незрілості сприймає погрозу як таку, що не залишає йому вибору[101]. На нашу ж думку, особа, яка вчинила злочин за допомогою використання інших осіб, що не підлягають кримінальній відповідальності, може бути визнана виконавцем тільки у співучасті з організатором, підбурювачем або пособником.

Дж. Флетчер і А. В. Наумов ставлять ще одне запитання: «Очевидним є те, що на тих, хто маніпулює невинними особами, має покладатися кримінальна відповідальність так само, як на тих, хто використовує технічні засоби для досягнення своєї злочинної мети. Але як бути в ситуаціях, коли особа, яка використовується виконавцем на місці вчинення злочину, не є невинною особою?»[102]. На наш погляд, якщо мова йде про використання особи, яка володіє необхідними ознаками загального суб’єкта, але не має ознак спеціального суб’єкта, то можна говорити про посереднє виконавство. І така особа повинна нести відповідальність згідно з ч. 4 ст. 27 КК України.

Ще наприкінці 50-х рр. минулого століття П. І. Гришаєв і Г. А. Кригер указували на те, що в тому разі, якщо дії, що утворюють склад посадового злочину, виконуються тільки приватною особою, а посадова особа схиляє його до вчинення цього злочину або створює умови для його вчинення, то на останню має покладатися кримінальна відповідальність як на виконавця посадового злочину, а на приватну особу — як на пособника[103]. Аналіз чинного законодавства про кримінальну відповідальність дозволяє, на наш погляд, установити лише одну форму посереднього виконавства, коли і посередній виконавець, і особа, яка використовується ним, є співучасниками, — посереднє виконавство суб’єкта, який наділений спеціальними ознаками при використанні особи, у якої такі ознаки відсутні. Це умисна спільна участь двох осіб у вчиненні умисного злочину (співучасть), але особа, яка безпосередньо вчинила злочин, не може бути визнана виконавцем як така, що не володіє спеціальними ознаками, і на неї буде покладено кримінальну відповідальність як на організатора, підбурювача або пособника, а на суб’єкта, який має спеціальні ознаки, покладається відповідальність як на виконавця, який вчинив злочин за допомогою іншої особи (посередній виконавець).

Тому навряд чи можна погодитися з думкою І. Ю. Бунєвої про те, що випадки використання осіб, які не наділені ознаками спеціального суб’єкта, повинні оцінюватися інакше, відрізняючись за кваліфікацією від традиційних варіантів посереднього виконавства, що припускають використання осіб, які не володіють такими ознаками загального суб’єкта, як осудність або досягнення віку кримінальної відповідальності