Дари недосконалості. Як полюбити себе таким, який ти є - Брене Браун

• Перфекціонізм — це не те саме, що прагнення проявити себе якнайкраще. Перфекціонізм не має нічого спільного з досягненнями і духовним зростанням. Перфекціонізм — це переконання у тому, що, якщо ми живемо ідеальним життям, бездоганно виглядаємо і досконало поводимося, то можемо звести до мінімуму чи й узагалі уникнути болю від звинувачень, осуду і сорому. Це щит. Перфекціонізм — це двадцятитонний щит, який ми повсюди волочимо із собою, вважаючи, що він захистить нас, хоча насправді це тягар, який заважає нам злетіти.

• Перфекціонізм — це не те саме, що самовдосконалення. Перфекціонізм по суті — це намагання добитися схвалення і сприйняття. Більшість перфекціоністів виховували, вихваляючи їхні досягнення і поведінку (оцінки, манери, слухняність, запопадливість, зовнішність, спортивні нагороди). Дорослішаючи, ми переймаємо цю небезпечну і виснажливу систему переконань: я — це те, чого я досягну. Догоджати. Здобувати. Досягати досконалості. Здорові прагнення націлені на себе: «Як я можу вдосконалити себе?» Перфекціонізм націлений на інших: «Що вони подумають?»

Розуміння відмінностей між здоровим прагненням до самовдосконалення і перфекціонізмом критично необхідне для того, щоб відкласти щит убік і подбати про своє життя. Дослідження показують, що перфекціонізм ускладнює досягнення успіху. Насправді він часто призводить до депресії, підвищеної тривожності, згубних звичок і паралітичного страху діяти[23]. Цей паралітичний страх спонукає нас відмовлятися від багатьох можливостей, тому що ми надто боїмося показати світові щось, що може виявитися недосконалим. Це всі ті мрії, яких ми зрікаємося через глибинний страх зазнати поразки, помилитися і розчарувати людей довкола. Якщо ви перфекціоніст — вас жахає навіть думка про ризик; на карту поставлено вашу самооцінку.

Щоб створити визначення перфекціонізму (ви ж знаєте, як сильно я люблю словесні обгортки для своїх проблем!), я об’єднала три одкровення. Це дуже довге визначення, але, людоньки, як воно мені допомогло! Це також «найпопулярніший» запит у моєму блозі.

• Перфекціонізм — це руйнівна і нав’язлива система переконань, яка підживлює головну думку: «Якщо я ідеально виглядаю, живу ідеальним життям і все роблю бездоганно, то зможу уникнути або звести до мінімуму болюче почуття сорому, осуд і відчуття провини».

• Перфекціонізм руйнівний уже тому, що нічого ідеального не існує. Перфекціонізм — це недосяжна мета. Окрім того, перфекціоністам важливо радше здаватися ідеальними в очах інших, аніж бути такими насправді. Знову ж таки, це недосяжна мета — неможливо контролювати те, як сприймають тебе інші, скільки б часу й енергії ми не витратили на спроби.

• Перфекціонізм викликає залежність, бо, стикаючись із соромом, осудом і провиною, ми часто вважаємо, що це сталося через нашу недосконалість. Отож, замість того, аби ставити під сумнів помилкову логіку перфекціонізму, ми вкорінюємося у прагненні жити, виглядати і робити все «правильно».

• Відчуття сорому, осуду та провини (і страх перед цими емоціями) — це реальність людського існування. Перфекціонізм лише збільшує вірогідність зіткнення з цими болісними переживаннями і часто призводить до самозвинувачення: «Це моя провина. Я відчуваю себе так, тому що недосконалий».

Аби побороти перфекціонізм, нам потрібно визнати спільну для усіх нас вразливість до сорому, осуду з боку інших і відчуття провини; виробити в собі опірність до сорому; навчитися співчуттю до самого себе. Коли ми починаємо більше любити і шкодувати себе і вчимося опиратися сорому, ми приймаємо власну недосконалість. У процесі прийняття власної недосконалості ми знаходимо справжні дарунки: сміливість, співчуття і близькі стосунки.

Ґрунтуючись на зібраній інформації, я не вважаю, що одні люди перфекціоністи, а інші — ні. Гадаю, перфекціонізм існує у континуумі. Усі ми виявляємо певну схильність до перфекціонізму. В одних він проявляється, коли вони відчувають себе особливо беззахисними. Перфекціонізм інших нагадує непереборну, хронічну і виснажливу залежність.

Я почала боротися зі своїм перфекціонізмом, потроху звільняючись від нього. У процесі я нарешті усвідомила (шкірою відчула) різницю між перфекціонізмом і здоровим прагненням чогось досягнути. Вивчення своїх страхів і зміна ставлення до себе — це два критично необхідні кроки подолання перфекціонізму.

Ось мій приклад:

Як і більшість жінок, я незадоволена власним тілом, мені бракує впевненості у собі, а мої стосунки «їжа-емоції» завжди були складними. Ось яка різниця між дієтою перфекціоністок і жінок зі здоровим підходом до себе.

Перфекціоністки кажуть собі: «Фу, ніщо не личить. Я жирна і потворна. Мені соромно так виглядати. Мушу змінитися, щоб стати гідною кохання і визнання».

Жінки зі здоровим підходом до себе кажуть: «Це потрібно мені. Я хочу почуватися краще і здоровіше. Розмір не впливає на те, чи люблять і сприймають мене. Якщо я вірю, що варта любові і поваги зараз, у моє життя входить сміливість, співчуття і близькі стосунки. Я повинна вірити в це, і я у це вірю».

Цей другий підхід повністю змінив моє життя. Перфекціонізм не призводить ні до чого, окрім зловживання арахісовим маслом.

Кілька разів мені довелося вдатися до старого «Вдавай, аж поки сама не повіриш». Я називаю це вправлянням у недосконалості. Наприклад, щойно я почала працювати над визначенням перфекціонізму, до мене в гості заскочили друзі. Моя тоді дев’ятирічна дочка Еллен закричала: «Мамо! Прийшли Дон і Джулі!» У будинку панував розгардіяш, і з переляканого голосу Еллен я могла здогадатися, що вона думає: «О, ні! Мама сказиться».

Я сказала: «Секундочку», і побігла переодягатися. Донька вбігла до моєї кімнати і запитала: «Хочеш, я допоможу тобі прибрати?»

Я відповіла: «Ні, я просто одягаюся. Я дуже тішуся, що вони прийшли. Яка приємна несподіванка! Кому потрібні ці порядки!» Потім я прочитала молитву про душевний спокій.

Отже, якщо ми хочемо жити і кохати всім серцем, як не дозволити перфекціонізму саботувати наші зусилля? Коли я інтерв’ювала жінок і чоловіків, які взаємодіють зі світом із позиції автентичності і цінності їхнього «Я», то зрозуміла, що в їхньому ставленні до перфекціонізму є багато спільного.

По-перше, всі вони розповідали про свої недоліки спокійно і чесно, без сорому чи страху. По-друге, вони не квапилися критикувати ні інших, ні себе. Здавалося, вони дотримувалися позиції «Усі ми робимо все, що в наших силах». Їхня хоробрість, співчутливість і готовність взаємодіяти з іншими, здавалося, продиктовані ставленням до себе. Я не була впевнена у тому, як правильно описати ці підходи до життя, тому вважала їх непов’язаними між собою якостями. Так тривало, поки два роки тому я не відкрила для себе працю про співчуття до себе доктора Крістін Нефф. Розгляньмо її концепцію і причини того, чому співчуття до себе таке необхідне для розвитку щирості і прийняття власної недосконалості.

Співчуття до себе

Мить співчуття до себе здатна змінити перебіг дня. Кілька таких миттєвостей здатні змінити хід вашого життя.

Крістофер К. Ґермер[24]

Доктор Крістін Нефф — дослідниця і викладач Техаського університету в Остіні. Вона очолює лабораторію дослідження самоспівчуття, де вивчає, як ми виховуємо його в собі і як виявляємо. Згідно з Нефф, співчуття до себе складається з трьох складових: доброти до себе, людяності й усвідомленого ставлення до життя[25]. Ось стислі визначення кожного з цих понять:

• Доброта до себе: бути лагідним і поблажливим до себе, коли страждаємо, зазнаємо невдачі або відчуваємо себе нікчемними, замість того, щоб ігнорувати свій біль або батожити себе самокритикою.

• Людяність: розуміти, що страждання і відчуття власної нікчемності притаманні людям — це те, через що проходимо ми всі, а не