Українська література » Наука, Освіта » Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Читаємо онлайн Аналітична історія України - Олександр Боргардт
динамічний розвиток. А, що ж могла реального протиставити цьому Росія? – великодержавний патріотизм, заснований на «крєпостном правє», яке насправді було рабським безправ’ям, чи не так?

Все це давалося взнаки (а, як же інакше?) й на театрі військових дій. Досить порівняти, хоча би, розвиток вогнепальної зброї. Впродовж XVIII ст. вона була гладкоствольною та мала сміховинну дальність бою в якихось 200 м, за убойної дальності десь до 100 м До цього слід прийняти до уваги низьку швидкострільність: весь артикул наладовування та прицілювання потребував від приблизно 3 хвилин у XVIII ст. до десь удвічі менше у XIX ст. Так стріляли й у Росії підчас Кримської війни. Для порівняння, англійці стріляли тоді вже з нарізних карабінів Енфільда, що наладовувалися не з дула, за оті 1,5 хвилини, а як тепер – патронами. Їх дальність бою складала вже десь 850 м, за убойної дальності десь у 600 м.

Безнадійно застарілим був і весь інший військовий реманент, зокрема артилерія. До цього додавалися фантастичні зловживання армійських постачальників, внаслідок яких до армії доходили зіпсовані продукти та однострої зі згнилої тканини. Загальні розкрадачки сягали фантастичних розмірів.

Кримська поразка змусить і собі взятися за розум, але… З 1858 в російській армії терміново розробляються нові види озброєнь, здатні конкурувати на європейському рівні, захищати імперіалістичні спрямування імперії. Утверджено, кінець кінцем, після чотирьох років бюрократичної тяганини, – новий зразок солдатської гвинтівки. Вона вже є нарізною, але все ж наладовується з дула, так воно простіше, звичніше. Калібр 15,24 мм. за дальності бою десь 450 м – вдвічі менше ніж у гвинтівок Енфільда. Що ж тут сказати? – достойна відповідь; кожен робить що може.

* * *

Наслідки війни були, як безпосередніми, так і віддаленими.

У своїх «Воспоминаниях» акад. А. Н. Крилов свідчить: іще 1875 Сєвастополь наполовину складався з руїн війни. Не дочекавшись кінця війни та не доживши шестидесяти років помер імператор Ніколай I Палкін, «жандарм Європи» (1796–1855). Одні кажуть, що він застудився. Інші, що випросив отруту у доктора Мандта, того самого, кому доручив лікувати божевільного Чаадаєва, та – прийняв її. Останнє не так неймовірне, бо докторові Мандту прийшлося виїхати: так обурювались на нього, ніби, мешканці столиці. Паризькою мирною угодою від 30 березня 1856, Росія зрікалася теренових здобутків на Туреччині, хоч від претензій на Карс та Ардаган відмовилася, напівофіційно, тільки за Хрущева. Була позбавлена навіть права утримувати військовий флот на Чорному та Азовському морях. Протекторатом над придунайськими князівствами доручено було зайнятися Австро-Угорщині. В такий спосіб Росія втрачала мало не всі політичні користі, яких набула у басейні Чорного моря впродовж минулого, XVIII ст., так врожайного на аґресію. Справжньою переможицею в Кримській війні стала Великобританія, якій вдалося зупинити російський імперіалізм та утвердити власні впливи на Близькому Сході. Адже, не будемо забувати, що й імперіалізм – імперіалізмові не рівний; може бути дикий, а може бути й цивілізований. Це з тих самих пір першим ворогом Росії інтеліґентної стане ота підступна «анґлічанка»; аж до Першої Світової, коли вони опиняться союзниками. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974), – не найшла нічого кращого, як висловити це в наступний спосіб:

«Угроза английского колониального господства простиралась в Причерноморье».

(с. 134)

Але, були наслідки й віддалені та значно більше вагомі.

Переможне закінчення 1859 війни проти Шаміля на Кавказі, – дещо пом’якшило гіркоту кримського погрому, але – всі бачили: потрібно щось робити, наближуватись за рівнем розвитку до Европи. Бо, після Кримської війни оте базікання з підручника для кадетських корпусів, що «Россія ґосударство нє зємлєдєльчєскоє і нє торґовоє, а воєнноє, і прізваніє єго бить ґрозою свєта», – ставало все більш дурним жартом. Адже, не забудемо, що під «моґущєством Россіі» здавна – від Івана IV та по Боріса Єльціна, – розумілося, тільки єдино, «могущєство» військове; можливість творити аґресію.

Отже, насамперед потрібно було позбутися рабовласницького устрою, який в’язав розвиток цивілізації по руках і ногах. А крім того був одвічною ганьбою в очах Європи, де таке щось було відоме, хіба, що за часів древнього Риму. Бо остаточно покінчили з рабством у Західній Європі війни Аттіли.

Але, в Росії, навіть досовєцькій, якось любили діяти (ще тоді!) «по просьбє трудящіхся». А от таких, принаймні – серед рабовласників, – поки не знаходилося; попри весь отой нещодавній «дєкабрізм». Чимало й набідкався молодий цар Алєксандр II, поки – пригадавши петрівські часи, – не знайшов якихось загадкових «літовскіх дворян», які й подали йому відповідне прохання.

У лютому 1861 й було офіційно звільнено рабів по всій російській імперії. То була велика подія, що радикально змінила соціальну структуру держави, хоч вона ніколи не святкувалася, та переважно замовчується офіційною історією. Як пише нам історія совєцька:

19 лютого 1861 р. цар Алєксандр II підписав маніфест про «освобождєніе крєстьян». Але цей маніфест у народі був зустрінутий вороже. Не такої «волі» чекали селяни. Рух серед них не вгамувався, а посилився: у 1861 р. трапилося 519 заворушень, у 1862 р. їх сталося 844.

(Иллюстрированная история СССР, Москва, 1974, с. 141)

Селян і насправді, було звільнено без землі, але ж – звільнено! – їх більше не можна було продавати й купувати, як ту худобу, але… Як бачимо, не це для них було головне, не цінували вони свободу, як таку. Так не минають для ментальності століття рабського існуваня.

Ніколи не чув, щоб ця дата святкувалася чи відмічалася в той чи інший спосіб, що в Росії, що в СССР; дивно, адже 1961 минуло 100 років… Поряд зі звільненням рабів було здійснено розлеглі адміністративна та судова реформи, які дозволяють твердити, що з того часу в Росії утвердилася нова та більше наближена до європейських країн, Друга російська імперія (1861–1917).

Звільненя рабів (але ж, дійсно, – звільнення!) було проведене без надання їм землі, за так, та це стане в майбутньому постійним чинником нестійкості нової держави. Це загальне болюче питання серйозно спромогатиметься вирішити один лише П. Столипін (1862–1911), але – вже після революції 1905, дещо пізно. Імперія внаслідок цієї первинної помилки буде весь час розхитуватись, а поразка у війні 1914, друга поспіль, діб’є її остаточно.

Саме на цю дешеву блешню – «Фабрікі – рабочім, зємля – крєстьянам» ловитиме добрий руський нарід більшовицька братія; та – впіймає. Вона – Третя російська імперія – СССР, найбільш жорстока та людожерська з усіх попередніх, – і змінить Другу 1917. Можна було тільки з жахом думати, – що ж має прийти їй на зміну.

* * *

Але, покінчивши з Першою російською імперією, звернімо увагу на одну досить цікаву (з усіх точок зору) обставину.

Відгуки про книгу Аналітична історія України - Олександр Боргардт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: