Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Вітання та банкети є трохи обтяжливі, але Шевченко посилено займається гравюрою та офортом, мистецтвом, що потребує впевненої та твердої руки. За ці свої праці він отримує в квітні 1859 звання академіка. Нарешті, Шевченко виклопотує собі пашпорта та в червні 1859 знову навідує Україну. Він хоче придбати домівку на батьківщині, купити ланку землі, десь побіля Канева, на Дніпрі. Але, за ним пильно шпигує поліція та його, кажуть – за чиїмось, знову, доносом, – заарештовують. Привід – і конче дурний, – «богохульство». По цьому поета везуть до Києва, до самого генерал-губернатора, якогось князя І. Васільчікова. Цей ніби, особисто упевнюється та пересвідчується (цікаво знати – як же саме?), що підслідний «прєдан вєрє своїх прєдков». Дуже цікаво (але, як же довідатись?), чи ця держава дійсно була остаточно божевільною, чи тільки удавала? – прикидувалась, коли була така потреба?
Однак, його цим разом відпускають, та проживши ще якийсь час в Україні, він у вересні 1959 повертається до столиці. Але, набуті в солдатчині хворі, врешті, дають про себе знати.
Помирає він 1861, у день свого народження, у віці рівно сорока семи років. Найбільший з українських поетів, убитий імперіалістичним «Россійскім ґосударством вєлікім».
* * *
В совєцькі часи було створено леґенду про Т. Шевченка – «революціонєра-дємократа». Одного з багатьох, бо він був не один, були й інші. Така собі, тісно зімкнена когорта, яка вела за собою Росію до «свєтлого будущего»: Росію, де торгували людьми, як худобою. Бо, в його часи та в тому ж Петербурзі жили всі ті, на кому будувалася брехлива леґенда про «дві Росії»: Бєлінскій, Добролюбов, Нєкрасов, Пісарев… Одне слово – «рєволюціонниє дємократи», однак… Чи водився Шевченко з будь-ким із них? – далебі, радше тримався подалі. Він не був людиною відлюдною, мав широке коло приятелів і знайомих, – українців, поляків, німців, часом – навіть росіян, та… тільки не з цього кола, не з цієї братії.
Та, якби й прийшов був до думки про якусь «другу Росію», то пошукував би її, напевно, не в Петербурзі або Москві. Бо був справжнім революціонером, справжнім демократом.
Вище ми вже мали нагоду і задоволення наводити опінію «рєволюціонного дємократа» Бєлінского щодо України взагалі. Тепер не завадить процитувати й дещо про Т. Шевченка зокрема. Наочно продемонструвати, так би мовити, єдність «рєволюціонних дємократов». Уривок із листа В. Белінского П. Анненкову (1847) подаємо мовою ориґіналу, – гріх таке щось перекладати:
Некто Кулиш в «Звездочке», журнале, который издает Ишимова для детей, напечатал «Историю Малороссии», где сказал, что Малороссия должна или отторгнуться от России, или погибнуть. Прошел год – и ничего, как вдруг Государь получает от какого-то эту книжку с отметкой фразы… Можете представить, в каком ужасе было министерство просвещения тогда заведывавшее цензурой. Мусин-Пушкин накинулся на переводы французских повестей, воображая, что в них-то Кулиш набрался хохлацкого патриотизма. Вот что делают эти скоты-либералишки! Ох, эти мне хохлы! Либеральничают во имя галушек и вареников с свиным салом! И вот теперь писать ничего нельзя: все марают. А с другой стороны, как и жаловаться на Правительство? Какое же Правительство позволит печатно проповедовать отторжение от него области… Наводил я справки о Шевченке и убедился окончательно, что вне религии вера есть никуда не годная вещь. Вы помните, что верующий друг мой говорил мне, что он верит, что Шевченко – человек достойный и прекрасный. Вера делает чудеса, творит людей из ослов и дубин, стало быть, она может и из Шевченко сделать, пожалуй, мученика свободы. Но здравый смысл в Шевченке должен видеть осла, дурака и пошлеца, а сверх того, горького пьяницу, любителя горилки по патриотизму хохлацкому. Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля. Читая один пасквиль, Государь хохотал, и, вероятно, дело тем и кончилось бы, и дурак не пострадал бы за то только, что он глуп. Но когда Государь прочел другой пасквиль, то пришел в великий гнев. Я не читал этих пасквилей, и никто из моих знакомых их не читал. Шевченко послали на Кавказ за эту литературу солдатом. Мне не жаль его: будь я его судьей, я сделал бы не меньше. Я питаю личную вражду к такого рода либералам. Это – враги всякого успеха. Своими дерзкими глупостями они раздражают правительство, делают его подозрительным, готовым видеть бунт там, где нет ровно ничего, и вызывают меры крутые и гибельные для литературы и просвещения.
Не слід вбачати в цьому тільки ще один приклад «потока бабьєй брані», як влучно визначив був щось подібне ще князь А. Курбській. Не треба бути провидцем, аби викрити й мотиви, що так розпалили тхорячу злобність «нєістового Віссаріона». Необережні дії Куліша споводували у царської цензури черговий напад прискіпливості, та вона й поскубла якісь там перекладені Бєлінскім французькі повєстушкі. Хто винуватий? – ясна річ, Т. Шевченко, «по своєму хохлацкому патріотізму».
Того, за що Шевченка «послалі на Кавказ солдатом», – він не знає, не читав («благонамєрєнний») «і нікто із моіх знакомих нє чітал», але… Бачите: «будь я єго судьєй, я сдєлал би нє мєньшє» («благонамєрєнний, благонамєрєнний»). Виникає слушне запитання: то як же це ви, пане «вєлікій крітік» – власноруч розписуєтеся в тому, що ви є така ж сама ница царська потолоч, як і оті дубельти, бенкендорфи, тощо? – невже не соромно? Втім, сором – то не російське поняття. В отому «Кавказє» (куди Шевченка, ніби «послали солдатом») – як у фокусі зібралась уся обізнаність господіна Бєлінского в українських справах… справах народу, саме існування якого він так щиро заперечував.
Порядно вражає й убогість стилю. «Получаєт от какого-то» – не кажуть і не пишуть. Правильно потрібно писати – «получаєт от кого-то». До чого ж вони не в ладах зі своїм же «вєлікім і моґучім», оті «вєлікіє россійскіє пісатєлі»!
* * *
Але, ми розібрали не все, що цей
