Українська література » Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Читаємо онлайн Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
революції були маніфестації українства перших тижнів після повалення самодержавства, особливо ж масштабні демонстрації у Петрограді і Києві, відповідно 12 і 19 березня. Ці досить гучні акції (у Петрограді в них брали участь 25–30 тис, а в Києві — понад 100 тис. демонстрантів) відіграли колосальну роль у самоусвідомленні українськими колами власних потенцій, а також у переоцінці російськими колами сили, організованості українського руху. Дехто навіть схилявся до певного перебільшення значення проведених демонстрацій, мітингів, зборів, вважаючи, що вони викликали справжній переполох у колах російської демократії[87].

Досить виважену і лапідарну підсумкову оцінку демонстрації 19 березня дав М.Грушевський, який у споминах розписав і деталі її підготовки, і хід. Навіть вдався до літературних епітетів і художніх прийомів. На його думку, "мета маніфестації 19 березня була осягнена: вона виявила наглядно й імпозантно, що українство — се не фікція в головах гуртка романтиків чи маніяків-інтелігентів, а жива сила, яка має силу над масами, їх рушає й підіймає"[88].

Таким чином, уже в перші дні після повалення самодержавства український рух набрав у повному розумінні слова вибухоподібного характеру. Його масштабність і радикалізм, широта і глибина перетворень, що висувались як нагальні завдання для досягнененя і власної (національно-визвольної) мети і для ефективного сприяння розвитку тих всеохоплюючих демократичних процесів, до торжества яких прагнула вся прогресивна Росія, дають достатні підстави для того, щоб кваліфікувати нову стадію історичної боротьби українства як національно-демократична революція.

Таким чином, Україна потужно відгукнулася на перші ж розкати революційного грому з Петрограда, миттєво підхопила хвилю суспільних зрушень. З одного боку, це створювало опору центральним установам, що заявили претензії на владу від реставраційних замірів. З іншого — протікання лютнево-березневих процесів на місцях набуло такої специфіки, якій було затісно в річищі, що прокладалося загальноросійським політикумом. Це додавало власних чинників до оформлення значно ширшого спектру альтернатив для України, ускладнювало тим самим ситуацію в регіоні.

ІІ. ПОЛІТИЧНІ СИЛИ Й СУСПІЛЬНІ АЛЬТЕРНАТИВИ

Повалення самодержавства знаменувало собою завершення цілої епохи історичного розвитку Росії, всіх її народів. Водночас відкривалися нові можливості наявних потенцій, пошуку якомога прийнятних, оптимальних варіантів суспільного розвитку.

На жаль, на сьогодні майже припинилися дослідження досвіду революційної доби з позицій альтернативності як достатньо універсального, методологічного принципу історичної науки. Однак порівняно недавно, у другій половині 80-х рр. ХІХ ст. було нагромаджено достатньо значний обсяг напрацювань на означеному зрізі. Гадається, є прямий сенс підійти до з’ясування ключових, визначальних моментів історії революційних подій з урахуванням незаперечних дослідницьких досягнень, у яких вирізнилося кілька сутнісних підходів.

Перший — його уособили П. Волобуєв, І. Пантін, Є. Плімак, Ю. Лісовський, В. Оскоцький та ін. — в найбільш загальному вигляді зводиться до того, що історичний процес не може не містити в собі множинності можливостей вибору, а значить — потенційної поліваріантності ходу подій. З урахуванням цього, після перемоги Лютневої революції перед Росією відкривалася головна альтернатива — буржуазно-реформістський шлях до капіталізму, вільного від залишків феодалізму, або ж — пролетарсько-революційний шлях до соціалізму. Однак, революція так прискорила хід історії, що восени 1917 р. народу треба було обирати між двома диктатурами — контрреволюційної вояччини (корніловщини) і диктатурою пролетаріату[89].

Представники іншого підходу (І. Ковальченко, В. Бовикін, В. Лаверичев та ін.) вважали, що потенційна наявність різних об’єктивних можливостей суспільного розвитку не свідчить ще про існування альтернативних варіантів, що альтернативними можна вважати лише ті ситуації, коли до об’єктивних можливостей додаються суб’єктивні фактори — здатність суспільних сил, орієнтованих на певні із існуючих можливостей, боротися за їх перетворення в життя. Виходячи з цього, Жовтнева революція не мала альтернативи, оскільки ні буржуазія, ні угодовці, що ратували за реформістський шлях буржуазного суспільства, не могли запропонувати нічого, що відвернуло б Росію від неминучої катастрофи. Нічим не могла б зарадити кризі і контрреволюційна диктатура. Очевидність цього для сучасників і була, як видається авторам такого підходу, основною причиною порівняно легкого придушення корніловського заколоту наприкінці серпня — на початку вересня 1917 р. А шлях до пролетарської революції і переходу до соціалізму не мав історичних альтернатив, були альтернативи іншого роду, пов’язані з наявністю різних можливостей для переходу влади до пролетаріату[90].

Оригінальнішим та більш гнучкішим, діалектичнішим постає підхід до проблеми, висловлений М. Гефтером. Він, зокрема, вважав, що поміщицько-буржуазно-монархічна контрреволюція не була абстрактною перспективою 1917 р., а навпаки — досить непростою, смертельною сутичкою із зовсім непередрішеним наперед фіналом. Перемога Жовтня була історично закономірною у широкому розумінні цього слова, ситуативно міг оформитися й інший результат. А далі — у перемозі, розвитку вже самої соціалістичної революції також могли бути альтернативні варіанти[91].

Слушною, не позбавленою раціонального зерна, думається, є пересторога І. Клямкіна, який вважав, що, при всіх очевидних ефектах, дослідникам все ж не слід абсолютизувати альтернативність як принцип, методологічний інструментарій, бачити і визначати межі правомірності і корисності використання цієї наукової категорії, тонко вплітати її у комплекс інших наукових методів[92].

З дискусій, що зародилися як на загальнометодологічному, крупно масштабному рівні[93], так і з приводу конкретноісторичних аспектів[94], важливо винести прагматичний урок. Не варто заперечувати “з порогу” відмінних точок зору, а, беручи від них все прийнятне, раціональне, прагнути до поєднання загальнофілософських висновків з результатами глибокого аналізу конкретно-історичної практики, виробити підхід, за якого б теорія і неупереджена оцінка конкретних подій, рівно як і інших можливостей їх перебігу — аж до цілковитого заперечення, тобто нездійсненності, діалектично взаємоопліднювали одна одну.

Повалення самодержавства, розвиток демократичних процесів, започаткованих Лютневою революцією, виявили два реальних шляхи подальшого розвитку. Перший ґрунтувався на тому, що головні зрушення — перехід влади в інші руки — уже позаду, а відтак залишається плавно, повільно, реформістськими методами зміцнювати новий лад, поступово стабілізувати ситуацію, не допускати нових сплесків емоцій, розгулу стихії.

Після повалення монархії з партій правого крила тільки кадети зберегли нагромаджений політичний капітал і стали по суті єдиною справді впливовою ліберальною партією, від позиції якої залежав розвиток подальших подій. Інші, насамперед октябристи, які відкрито підтримували з часів першої російської революції самодержавство, потрапили у смугу жорстокої кризи ще в час війни і відтоді не відігравали серйозної ролі у житті країни. Кадети ж поспішили оголосити себе республіканцями і навіть наполягали на відповідній назві — Партія народної свободи, хоча стара від них так і не відмилася.

Не біда, що з падінням самодержавства зникли можливості для реалізації ідеалу — парламентарної монархії — Росію проголошували “демократичною парламентарною республікою” з поділом законодавчої і виконавчої влади. Правда, тут же кадети обмовлялись, дане

Відгуки про книгу Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: