Відкрите суспільство та його вороги - Карл Раймунд Поппер

Платоном у «Державі»22, що розглянуті чотири типи не вичерпують теми і що є певні проміжні етапи. Шість типів, згідно з «Політиком», виникаюсь, насамперед, через відокремлення трьох форм уряду: правління однієї людини, кількох і багатьох. Далі кожна з них ділиться на два типи, з яких один порівняно добрий, а другий — поганий, відповідно до того, чи наслідують вони «єдиний справжній оригінал», переймаючи й зберігаючи його стародавні закони23. Таким чином, розрізняють три консервативні й законні та три відверто зіпсуті й беззаконні форми: монархія, аристократія та консервативна демократія — це законні наслідування, вишикувані відповідно до достоїнства. Але демократія змінюється на свою беззаконну форму і загниває далі, розпадаючись через олігархію, беззаконне правління кількох, у беззаконне правління однієї людини, тиранію, що, як Платон уже казав у «Державі», є найгіршою.

Тиранія, найогидніша держава, не обов'язково означає кінець розвитку, як видно з уривка із «Законів», що почасти повторює, а в дечому24 є пов'язаним із сюжетом «Політика». «Дайте мені державу, де править молодий тиран,— вигукує Платон,— ...якому пощастило бути сучасником видатного законодавця і з волі чистого випадку зустріти його. Що ще може зробити бог для міста, яке він хоче ощасливити?» У такий спосіб можна реформувати тиранію, найогиднішу державу. (Це узгоджується з наведеним вище зауваженням, узятим із «Законів», що всі зміни є злом, «крім зміни злої речі». Дуже мало сумнівів викликає те, що Платон, говорячи про видатного законодавця і молодого тирана, певно, мав на увазі себе і свої досліди з молодими тиранами і, зокрема, свої намагання поліпшити тиранію Діонісія Молодшого в Сіракузах, Ці його невдалі досліди ми розглянемо згодом.)

Платонів аналіз політичного розвитку насамперед мав на меті встановлення рушійної сили історичної змінюваності. В «Законах» він робить історичну розвідку саме в такому ракурсі: «Хіба впродовж усього цього часу не народилися незліченні тисячі міст... і хіба кожне з них не зазнало різних форм правління?.. Давайте, якщо зможемо, розкриємо причину такої значної зміни. Сподіваюся, що нам удасться з'ясувати як таємницю народження головних законів, так і те, чому вони змінювалися»25. Внаслідок цих досліджень він відкриває соціологічний закон, згідно з яким рушійною силою всіх політичних революцій є внутрішнє роз'єднання, класова боротьба, розпалювана непримиренністю економічних інтересів класів. Але Платонове формулювання цього основоположного закону йде навіть далі. Він твердить: лише внутрішня боротьба всередині панівного класу може знесилити його настільки, що вдасться повалити його правління. «Зміни у будь-якій структурі починаються, без винятку, всередині самого правлячого класу, І тільки тоді, коли цей клас стає джерелом розбрату»26, мовить він у «Державі», а в «Законах» додає (можливо, стосовно цього уривка з «Держави»): «Хіба можна зруйнувати коли-небудь царювання чи хоч яку іншу форму правління, якщо цього не зроблять самі правителі? Невже ми забули, що казали зовсім недавно, обговорюючи цей предмет, так само, як і другого дня?» Цей соціологічний закон разом із спостереженнями, що економічна зацікавленість є найвірогіднішою причиною розбрату, є Платоновим ключем до розуміння історії. Але не тільки. Це також ключ до його аналізу умов, необхідних для встановлення політичної рівноваги, тобто для припинення політичних змін. Він припускає, що цих умов було досягнуто в найкращій чи досконалій державі у стародавні часи.

III

Платонів опис досконалої, або найкращої держави звичайно трактували як утопічну програму прогресиста. Попри всі його завіряння, повторювані в «Державі», «Тімеї» та «Критії», що він змальовує віддалене минуле, і незважаючи на тотожні місця в «Законах», історична спрямованість яких очевидна, часто визнають, що Платон прагнув дати завуальований опис майбутнього. Та, по-моєму, Платон мав на гадці саме те, що сказав, і багато його характеристик найкращої держави, зокрема наведених у книжках з другої по четверту «Держави», мали бути (так само, як і його описи примітивного суспільства в «Політику» і «Законах») історичними27, чи, може, передісторичними. Це, певно, не стосується всіх характеристик найкращої держави. Наприклад, говорячи про царювання філософів (про це йдеться у книжках з п'ятої по сьому «Держави»), Платон сам зауважує, що воно можливе тільки у позачасовому світі «форм» чи «ідей», у «Занебесному місті». Ці зумисні неісторичні елементи його опису буде розглянуто пізніше, разом із Платоновими етико-політичними вимогами. Звісно, слід визнати, що, описуючи примітивні чи стародавні структури, він не мав наміру в точності дотримуватися історичної правди; він напевно усвідомлював, що не володіє усіма необхідними для цього даними. Проте я вважаю, що він серйозно намагався, наскільки це було в його силах, реконструювати стародавні племінні форми суспільного життя. Немає причин сумніватися в цьому, надто тому, що в дуже багатьох деталях його спроба виявилася вдалою. Та інакше й бути не могло, оскільки Платон створив свою картину шляхом ідеалізації стародавніх племінних аристократій Кріту та Спарти. Маючи гостру соціологічну інтуїцію, він розумів, що ці форми не лише старі, а й закам'янілі, законсервовані, що це релікти ще древніших форм. Він приходить до висновку, що ці древніші форми були ще стабільнішими, ще надійніше законсервованими. Цю дуже древню, а відтак дуже добру і дуже стабільну державу він пробував реконструювати у такий спосіб, щоб стало ясно, як їй удалося уникати розбрату і класової боротьби, як зводився до мінімуму і тримався під контролем вплив економічних інтересів. Ось основні завдання Платонової реконструкції найкращої держави.

Як же Платон розв'язує проблему уникнення класової війни? Якби він був прогресистом, то міг би погодитись із ідеєю безкласового, рівноправного суспільства, бо, як ми бачимо хоча б із його власної пародії на афінську демократію, в Афінах відбувалися потужні зрівняльні процеси. Але він не збирався будувати державу, що могла бути, навпаки, він потребував держави, яка вже існувала — прабатька Спартанської держави, що напевне ніколи не була безкласовим суспільством. Вона була рабовласницькою державою, а Платон твердить, що найкраща держава спирається на жорстке розмежування класів. Це — кастова держава. Проблему уникнення класової боротьби розв'язують не через відміну класів, а наданням панівному класу вищості, яку неможливо заперечити. Як і в Спарті, лише правлячому класу дозволено носити зброю, лише він володіє політичними чи іншими правами, лише він здобуває освіту, тобто вчиться особливого мистецтва тримати в покорі свою людську отару чи людське бидло (по суті Платона мало турбує всеохопна вищість правлячого класу; він боїться, що його члени «можуть порізати овець», замість того, щоб просто стригти їх, і «чинити як вовки, а не собаки»28. Цю проблему ми розглянемо далі в цьому ж розділі). Допоки панівний клас дружний, ніхто не може поставити під сумнів його вищість, а відтак не може бути класової війни.

Платон розрізняє три класи у своїй найкращій державі: охоронців,