Україна та Росія. Як брати горщики побили - Денис Володимирович Журавльов
1520 року розпочалися дворічні мирні переговори між двома великими князівствами. їхнім наслідком стала угода про перемир'я від 14 вересня 1522 року, відповідно до якої на п’ять років оголошувалося припинення війни між Москвою та Литвою. Вкрай важливим для Василія III стало включення офіційним Вільно до грамоти про перемир'я Смоленська — у числі тих земель, на які тепер мала поширюватися влада Московської держави. Недаремно Василій III Іванович увійшов в російську історіографію під промовистим прізвиськом «останній збирач Руської землі» (першим уважався Іван Калита). Справді, саме за роки його князювання до Москви було приєднано величезні терени, котрі колись входили до складу Київської Русі (так, лише за умовами перемир'я 1522 року під владу Московського князя було включено територію в 23 тисячі кв. км, на якій проживало близько 100 тисяч мешканців). Окрім того, завдяки послідовному курсу на ліквідацію удільної системи він назавжди покінчив з існуванням у Московській державі удільних князівств — зокрема, Волоцького, Углицького, Калузького, Рязанського.
Така сама доля чекала й руські землі, що відійшли до Москви від Великого князівства Литовського та насамперед через цю обставину якийсь час зберігали свою автономію. Зокрема 1518 року після смерті стародубського князя Василя Семеновича, його князівство було приєднано безпосередньо до Московської держави. У квітні 1523 року те саме сталося і з Новгород — Сіверським князівством. Скориставшись, як приводом, подіями дворічної давнини, коли новгород — сіверський князь Василій Іванович Шемячич не попередив Москву про похід кримського хана на московські землі, Василій III викликав свого могутнього васала до себе та наказав кинути його до в'язниці, де той і помер. Так його князівство увійшло до складу Московської держави.
Після закінчення терміну дії литовсько — московського перемир’я 1522 року його правочинність неодноразово підтверджували результати переговорів у Можайську (жовтень 1527) і в Москві (квітень 1532). Однак через гострі територіальні суперечності укласти «вічний мир» сторони так і не змогли. Зокрема, литовська делегація наполягала на поверненні Смоленська та Чернігово — Сіверщини, з чим не погоджувалася московська сторона. Проте перемир'я 1522 року, підтверджене актами 1527 та 1532 років, на деякий час угамувало литовсько — московське збройне протистояння, яке з новою силою спалахне вже з кінця 50–х — початку 60–х років XVI століття та спричинить надзвичайно важливі зрушення у структурі геополітичної рівноваги Центрально — Східної Європи, істотно позначившись на долі українських земель.
Утім, поки що зробімо відступ у нашому викладі подій і поміркуймо, а ким поставали у згаданих подіях українські й білоруські князі та бояри, а також шляхта й міщани, які брали в них надзвичайно активну участь, значною мірою вплинувши на саме таку, а не іншу конфігурацію кордонів двох великих князівств у XV–XVI століттях? Патріотами своїх державних утворень? Якоюсь мірою так. Прихильниками ідеї об’єднання всієї Русі під литовським чи московським скіпетром? Скоріше ні, хоча об'єктивно їхні дії могли сприяти і першому, і другому проекту. Захисниками ідеї української чи білоруської незалежності (особливо привабливим із цього погляду для частини сучасних істориків видається Михайло Глинський) від зазіхань Литви, Польщі або Москви? Навряд чи, адже важко знайти підтвердження того, що бодай — якісь елементи національної ідеї в більш — менш сучасному вигляді сформувалися в ті далекі часи. Захисниками старих прав і вольностей включно з правом переходу до того володаря, який їх більше влаштовує? Схоже на те. Героями і водночас авантюристами? Можливо. Але навіть не будучи «свідомими патріотами» українських чи білоруських земель, уважаючи себе за підданих великого князя Литовського, чимало діячів південно — західної і західної частини Русі значною мірою посприяли формуванню територіальних меж того, що зрештою стане Україною й Білоруссю; посприяли в постійному контакті — конфлікті з іншим великими князівством, Московським, яке зрештою припинило розширення на захід і звернулося до інших векторів, натрапивши на сильний опір саме з боку етнічно і конфесійно близьких, але все ж таки інших «руських людей», аніж ті, що збудували князівство (згодом царство) зі столицею в Білокам'яній.
Можливо, наш читач скаже: велика політика зостається великою політикою, але як у цей період сприймали в Росії українців, а в Україні — росіян.
Прихильники ідеї «одного народу» завжди стверджували і стверджують досі, що самі росіяни й українці не бачили ніякої або майже ніякої різниці між собою. Історичні джерела свідчать про інше: і росіяни, й українці, усвідомлюючи етнічну та мовну близькість і спорідненість, таки чітко розрізняли, хто є ким, сприймаючи одне одного як іноземців перш за все через приналежність до різних політичних спільнот.
Загалом виявити, як українці сприймали росіян у XV–XVII століттях, не так просто. З одного боку, твердження про давнє спільне коріння дійсно не є вигадками, і такий собі український «шантаж» литовської влади постійним нагадуванням про це міг мати місце (див. наступний розділ про козацько-російські відносини), так само як і усвідомлення певної етнічної і мовної близькості, з другого — більшість іноземних мандрівників розрізняли «русинів» (рутенів, русів) і «московитів» як народи, незважаючи на заплутану ситуацію з назвами (див. розділ І). Звісно, не всі вони відверто протиставляли звичаї перших поведінці других, як це робив, наприклад, Павло Алепський (середина XVII століття): «впродовж двох років нашого перебування в Московії наші серця були немов зачинені, думки зв'язані і придушені, оскільки в тому краї ніхто, крім, можливо, його корінних мешканців, не може почуватися хоч трохи вільним чи вдоволеним: кожен, як і ми, хоч би став і володарем усієї тієї країни, ніколи б не позбувся неспокою душі і тривоги у своєму серці. Зворотньо, край козаків був для нас ніби наш власний край, а його мешканці були нам сердечними приятелями». Проте й не всі вважали українців і росіян тієї епохи такими вже близькими один одному народами. Чітко розрізняють українців і білорусів, підданих Литви й Польщі (тобто «русинів») з одного боку, і росіян, або московитів, — з другого, італійці Альберто Кампензе та Амброзіо Контаріні (кінець XV–XVI століття), австрієць Сигізмунд Герберштейн, англієць Джайлс Флетчер (обидва — XVI
