Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

церква була однією з митрополій Константинопольської патріархії, і очолювали її, за двома винятками, митрополити-греки (ця традиція припиниться лише з другої половини XV ст.). Заснування Київської митрополії, тобто церковно-адміністративної округи зі столицею (від грецьк. Metropolis) власного архіпастиря, більшість дослідників датує часом між 976–998 рр. Серед трьох перших митрополитів, діяльність яких підтверджується документально, бачимо греків Феофілакта (988 – до 1018), Іоана І (до 1018 – бл. 1030) і Феопемпта (бл. 1035 – 1040-і).[15] Канонічно вони (як і їхні наступники) були залежні від патріарха, котрий у Константинополі посвячував обрану ним одну з трьох кандидатур, запропонованих патріаршим синодом; з Константинополя до Києва присилали також святе миро, що слугувало символом церковної залежності. Після прибуття на Русь митрополит урочисто інтронізувався в Києві, у Софійському соборі (цей акт, як і церемонію вокняжіння, літописи називають посадженням на стіл). За Ярослава Мудрого Св. Софія стала митрополичим храмом, в якому архіпастир правив урочисті літургії, садив на столи князів, хіротонував єпископів, скликав собори.

Джерела зберегли дуже мало свідчень про пастирську та адміністративну діяльність митрополитів, до якої Константинополь надалі не втручався і не порушував самоврядування дочірніх помісних церков. Безперечно негативну роль відігравало те, що митрополити не знали руської мови, тобто завжди були певною мірою ізольовані і від пастви, і від місцевого кліру. Ізоляція не обмежувалася мовним бар'єром: грецькі ієрархи не орієнтувалися у внутрішніх проблемах Русі, приїжджаючи іноземцями і ними залишаючись (тим більше, що з огляду на зрілий вік їхнє перебування тут майже ніколи не тривало надто довго). З іншого боку, чужоземне походження мало і свої переваги. Як люди сторонні, обрані і висвячені без участі місцевих правителів, митрополити легше зберігали нейтралітет у міжкнязівських сутичках та політичних інтригах. Відстороненість архіпастирів опосередковано поширювалась на позицію усієї Церкви, котрій аж до татаро-монгольської навали, всупереч реаліям політичного життя, вдавалося уникнути розпаду (звідси бере початок і гасло єдності Руської землі, наполегливо пропаговане церковними книжниками навіть тоді, коли Київської держави як єдиного цілого насправді вже не існувало). Ще одним позитивним наслідком того, що Руську церкву очолювали митрополити-греки, було те, що архіпастирі та штат їхніх перекладачів і служителів привозили з собою книги й ікони, запроваджували церковні ритуали й елементи світського етикету, протегували грецьким художникам-іконописцям та ремісникам, які оздоблювали руські храми. І хоча в цілому митрополити займали пасивну позицію у перенесенні на Русь візантійської освіти і книжності, вони мимоволі виступали тут у ролі чи не єдиних автентичних носіїв грецької культури, опосередковано прищеплюваної руському загалові.

Заснування митрополії передбачало одночасне створення єпископських кафедр у центрах єпархій (від грецьк. eparchia – провінція). Наприкінці княжіння Ярослава Мудрого, тобто в середині XI ст., єпархіальним підпорядкуванням (принаймні теоретично) була охоплена вся територія Київської держави. Власні єпископи сиділи, зокрема, в усіх великих політичних центрах – Новгороді, Чернігові, Полоцьку, можливо – Турові. За правилами Східної церкви, створення нових єпархій, підпорядкованих митрополитові, належало до його компетенції і узгодження з патріархом не потребувало. Практично ж це залежало від місцевих князів, які надавали єпископам матеріальне забезпечення. Саме так наприкінці XI – протягом XII ст. було створено ряд нових єпархій, а в цілому напередодні татаро-монгольського нашестя функціонувало 16 єпископських кафедр, чиї території загалом збігалися з кордонами більших держав-князівств, що виросли з Київської держави.

Єпископи (владики), на відміну від митрополитів, були переважно місцевими людьми. Їх поставлення належало до прерогатив митрополита, хоча в дійсності вирішальну роль відігравала протекція князя (літописи, "забуваючи" про митрополитів, раз у раз повідомляють, що того чи того єпископа поставив князь).[16] Очевидно, уже з XII ст. при єпископських кафедрах почали формуватися органи церковного управління; до числа постійних функцій єпископів належала також посередницька діяльність у міжкнязівських конфліктах, де вони виступали в ролі послів, приймали взаємні присяги, намагалися пом'якшувати гостроту сутичок та ін.

Перші служителі рядового кліру були вихідцями з Болгарії і, можливо, з Моравії, тобто людьми, які могли правити літургію по-слов'янському. За правління Ярослава Мудрого кількість священиків збільшується (як запише під 1037 р. літописець, чернорисци поча множитися). Чималою мірою цьому сприяла традиція, згідно з якою сини священиків, як правило, наслідували заняття батька, навчаючись від нього порядку служби Божої та проведення церковних треб. Що ж до правил поставлення на приходи, то вони унормувалися аж на соборі 1273 р., де, зокрема, передбачалося, що єпископ мусить обов'язково пересвідчитися в моральності кандидата, його вмінні читати Святе Письмо і знанні церковного співу.

Поряд з білим духівництвом, на Русі разом з першими монастирями, заснованими за ініціативою князів, з'являється чернецтво. Показовим, зокрема, є зростання числа монастирів у Києві, де окремі княжі гілки під спадковим патронатом утримували власні обителі, що символізувало зв'язок з серцевиною династії – Києвом (пор. описане вище ставлення князів до причастя у Київській землі).

Особливим становищем характеризувався заснований у 1050-х роках вихідцем з бояр м. Любеча монахом Антонієм Печерський монастир, який уже на кінець XI ст. нараховував до 180 ченців. Не перебуваючи під спеціальним патронатом котроїсь із княжих гілок, він, проте, користувався загальним авторитетом як перший осередок руської аскетичної святості. Зокрема, другий ігумен монастиря Феодосій (помер 1074 р.), син дружинника з Василева (нині Васильків під Києвом), запровадив тут уперше на Русі чернечий устав одного з найвизначніших діячів візантійського монашества Феодора Студита, що передбачав суворі вимоги до братії, яка мала жити спільною громадою в безперестанній молитві і праці. Монастирський побут відзначався підкресленим аскетизмом, а деякі з ченців, прагнучи ще більшого духовного подвигу, йшли в затвор – роками жили самотньо в тісних земляних печерах, проводячи час у пості та молитвах. Ідеалом святості, якого досягали затворники, було пробудження надприродних здібностей – пророчого дару, здатності силою молитви звільнити від хвороби, сподобитися екстатичних видінь. Тож не дивно, що вже в XII ст. києво-печерських монахів огортав ореол чуд, а сам монастир став вважатися місцем, де молитвами Антонія і Феодосія можуть очиститися найтяжчі грішники. На прикладі Печерської обителі, побут якої добре зафіксований у Патерику,[17] можна також простежити головні соціальні функції раннього руського чернецтва. Окрім духовного служіння, спрямованого на досягнення християнського ідеалу, монастирі були осередками іконопису та переписування книг, діяли як центри підготовки вищого духівництва, створювали перші опікунські заклади для непрацездатних – калік, сиріт, душевнохворих, престарілих.

Завершуючи стислу характеристику організації Церкви в княжій Русі, варто зупинитися на її матеріальному забезпеченні, яке реалізувалося від часів Володимира Святославича у формі знаменитої десятини – відрахування на користь церковної організації десятої частки всіх надходжень княжої скарбниці від данин, прибутків княжого суду (тобто штрафів, що йшли