Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Контури державної будівлі в ХІ столітті
Тип ранньої руської державності можна узагальнено визначити як патримонію, тобто політичний устрій, за якого влада пануючої династії і підпорядкована їй територія вважались нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член панівного дому, а після смерті чергового володаря територія розподілялась між його синами як співучасниками владарювання. Глибинна суть патримонії, сягаючи корінням язичницьких практик родоплемінного укладу, полягала в тому, що право кожного члена пануючого роду на співучасть у владі вважалося так само очевидним і безсумнівним, як спадкові права землероба-общинника на землю в межах своєї общини. "Владарювати" було нормальною функцією, невідчужуваною сутністю всього роду, а підвладна територія сприймалась за його буквальне тілесне продовження, тобто, відповідно до архаїчного світосприйняття, перебувала у безпосередній залежності від фізичного здоров'я володаря, його удачливості, долі, поведінки тощо.
За визначенням Олексія Толочка, на концепцію і спостереження якого спиратиметься автор цього нарису в характеристиках давньоруських владних структур, підвалини, на яких функціонувала Київська Русь, сформувалися довкола метафори родини з її колективним (родинним) правом володіння Руською землею.[10] За логікою цієї схеми, вивершення одного члена роду коштом інших (самовластя) рішуче не схвалювалося: межі повноважень вважалися сакрально встановленими, і кожен князь мусив дотримуватися їх, не переступаючи преділа братня. Ідея братства усіх представників династії знаходила опертя і в церковній доктрині, згідно з якою бажати об'єму влади більшого, ніж є – значить нехтувати Божим промислом.[11]
Паралельно в рамках уявлень про рівність усіх членів роду оформилась – вірогідно, починаючи з середини X ст., – ідея старшинства (старійшинства) князя-батька (старійшого), що давало йому право на київський (старійший) престол і певну владу над молодшими: братами, синами, племінниками, онуками. Відтак політична система Русі XI ст. передбачала існування особливого "столичного" уділу – Київського, правитель якого набував статусу старійшого, або великого князя.
Співвідношення язичницького і християнського ракурсів у сприйнятті особи князя та характеру його влади модифікувалося протягом усього XI ст., особливо за княжіння Володимирового сина Ярослава Мудрого (1015–1054) та його безпосередніх наступників.
Зокрема, промовистим символом "імперських амбіцій" Києва було спорудження знаменитого Софійського собору. Мурований храм, який донині прикрашає місто, був зведений Ярославом Мудрим між 1037–1044 рр. (за іншою версією, його заклали у 1017 р. на місці однойменної дерев'яної будівлі, поставленої Володимиром Святославичем і пізніше спаленої печенігами). Освячений в ім'я Софії Премудрості Божої, головний собор київських князів безпосередньо апелював до однойменного імператорського храму в Константинополі. Софія Константинопольська, побудована в VI, а реставрована у IX ст., символізувала перемогу християнства і осяйну могутність візантійських володарів, Софія Київська – утверджувала нове віровчення на Русі і авторитет влади Ярослава Мудрого, спадкоємця Володимира-першохрестителя. Показово, що Софійські храми, аналогічні київському, були споруджені у цей самий час у Новгороді (1045–1050) та Полоцьку (сер. XI) – містах, які завжди претендували на певну незалежність від південного центру.
Грецькі майстри, які будували і прикрашали Ярославів храм у Києві, повторили композиційні та художні прийоми візантійських першовзірців. Однак на ктиторських фресках, зрозуміло, вже були зображені не члени візантійських імператорських родин, а сімейство Ярослава Мудрого – він сам, його дружина, сини і дочки. Дехто з членів сім'ї несе великі свічки: за візантійським імператорським церемоніалом, останнє пов'язувалось з великодніми виходами багрянородних до Софійського храму. Цей паралелізм промовистий – на середину XI ст. княжий рід уже претендував на статус царственного не тільки за язичницькими, але й за візантійсько-християнськими мірками. В обожнюванні княжої влади давньоруські книжники відштовхувались від візантійської традиції, однак до неї міцно прив'язана і язичницька символіка. Характерним прикладом такого симбіозу може слугувати усталений набір так званих княжих імен, які давали тільки членам роду Рюриковичів. Кожен з них, окрім хресного церковного імені, мав власне князює ім'я з репертуару язичницької антропонімії, і саме так його величають сучасники, вже на підставі імені підносячи над загалом.
У подібному напрямі – до поєднання язичницького і християнського сприйняття інститутів влади – відбувалася і еволюція її зовнішньої атрибутики. В країнах Західної Європи, де прообразом інтронізації стала коронація 800 р. у Римі імператорською короною володаря франків Карла Великого, можновладці отримували відповідні інсигнії від церкви, яка за встановленою процедурою освячувала помазаника Божого. На Русі інтронізації відповідав обряд посадження на стіл, який відбувався за участю церковних ієрархів, з перенесенням престола, на якому після урочистого богослужіння сідав князь, до кафедрального собору.
Охрещення Володимира Святославича та його одруження на багрянородній сестрі візантійських імператорів ввело київських володарів до християнської сім'ї європейських правителів. Цей факт забезпечував офіційну легітимацію Русі в очах європейського співтовариства. Адже лише християнський правитель мешканців християнської країни міг стати суб'єктом міжнародного права (jus gentium), у тих формах, які тоді вважалися загальновизнаними: кордони його володінь вважалися (хоча б номінально) недоторканими, воїнів під час збройних конфліктів брали у полон, а не в рабство, сам він міг апелювати до поняття справедливості серед сусідніх королів тощо.
Найбезпосереднішим проявом прилучення до християнської сім'ї володарів були перехресні династичні шлюби. Ця практика впродовж XI ст. швидко втягнула в себе і руських князів. Так, з-поміж доньок самого Ярослава Мудрого, якого іноді називають "тестем Європи", Анастасія була за угорським королем, Єлизавета – за норвезьким (і овдовівши – повторно за датським), Анна – за французьким.[12] Династичні шлюби сприяли активізації дипломатичних зносин та налагодженню приязних політичних і особистих контактів. Наприклад, при дворі Ярослава Мудрого в Києві у різний час жили норвезький принц, майбутній король і шукач руки Єлизавети Гаральд Грізний, племінники угорського короля Іштвана І Святого (старший з них Андрій згодом сам стане королем, зятем Ярослава), сини англійського короля Едмунда Залізнобокого. На початкові десятиліття XI ст. припадають перші описи Києва іноземцями – єпископом Бруно з Кверфурта, який через володіння Володимира Святославича простував з місійною метою до печенігів, та архієпископа Тітмара Мерзебурзького (останній у своїй хроніці під 1017 р. записав свідчення очевидців – німецьких найманців, які допомагали Святополку у боротьбі з Ярославом Мудрим за батьківський престол). Бруно називає князя Володимира великим і багатим володарем, а Тітмар, описуючи столицю Королівства Русів, говорить, що тут мешкає незліченне число люду і є понад 400 церков та 8 ринків. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі домові каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, які сталися
