«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський

В сфері освітній і народно-органїзаційній дав себе знати незвичайний розвій читалень Просвіти і товариств гімнастичних, так званих „Січей" і „Соколів", які нечувано зворушили народні маси, розбудили в них бажаіікс знання, освіти, інстинкти організації й со.іїдарности. Далі, в останніх часах, з огляду на ті трудности, з якими звязане оуло засновуваннє нових українських середніх шкіл — шо їх просто таки приходило ся випрошувати і вимолювати у польських верховодів, а властиво виторговувати за які небудь важні уступки з иньших українських домагань, — галицькі Українці взяли ся до закладання своїх приватних середніх шкіл і розвинули дуже показне своє власне свобідне шкільництво.

Також в останніх літах звернено велику увагу на економічну сторону-на заснованнє позичкових кас, кооперацій, сїльсько-господарських товариств, щоб по можности визьолити ся від залежности від чужих фінансових і сїльсько-господарських інституцій. Есе се незмірпо підняло почуте власної сили і можности в українськім громадянстві і уможливило здобуваннє національних прав не поклонами і вислугами владущим партиям чи правительству, а організованою боротьбою, і певне вже не далекий той час, коли правительство буде змушене рахувати ся з національними домаганнями галицьких Українців незалежно від того, чи на них дають свою згоду польські верховоди Галичини, чи нї. А ще важнійше-що навіть незалежно від державних відносин, в самім собі українське громадянство відкрило сили і засоби свого національного розвитку, і власне в момент найбільшого розвою суспільно-політичного руху в громадянстві й народї, він здобував в собі сили культурного і національного розвою, енергію національної творчости.

З сього погляду Україна Росийська зістаєть ся ще значно по заду від Галичини, як з огляду на слабшу самодіяльність власну, так і ще більше на неприязні зверхнї обставини—хоч і тут два останні десятилїтя зазначили ся великим поступом українського житя. Росийська Україна в останніх десятилітях. В Росії вже в 1890-х рр. потроху лекшали цензурні утиски українського слова і стала можливою живійша літературна і видавнича робота. Добродійне товариство для видавання дешевих книжок, засноване в Петербурзі, де меньше давало себе знати „усердіє" місцевих цензурних комітетів, досить енергічно заходило ся коло видавання популярних книжечок для народу з ріжних областей знання; в Київі видавничий гурток „Вік" заходив ся коло видавання української белетристики. Виступив ряд визначних авторів в краснім письменстві—Коцюбинський, Грінченко, Самійленко, Леся Українка, що внесли нові тони, нові теми в українське лїтературне житє. Сильно розвинув ся театр, його репертуар збагатив ся рядом нових пес, головно з народнього житя, творами Кропивницького і особливо Карпенка-Карого (Тобилевича). Високоталановиті артистичні сили як Заньковецька, Кропивницький, брати Тобилевичі здобули високу репутацію українській сценї. Нарешті—вже в перших роках девятьсотих—виступають перші замітнї проби українського стилю в штуці (найважнїйший і найбільший утвір в сЇм напрямі—дім полтавського земства визначного українського маляра і архітекта Вас. Кричевського).

Заборони української мови на археольогічних зіздах з новою силою підняли змагання про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім грунтї з участю росийсьских Українців, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії.

Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галичині, наступають початки партийного ґруповання в росийській Українї, боротьба і полеміка ріжних суспільних і політичних течій. Особливе оживленнє в українськім громадянстві стає замітним в девятьсотих роках, в звязку з тодїшнїм загальним росийським заворушеннєм. Потім нещаслива росийсько-японська війна і часи „довіря правительства до громадянства" захопили українське громадянство в загальний вир росийського визволення. На чергу стали питання перебудови Росийської держави, спеціальні українські інтереси одійшли на другий плян. Групованнє росийських партий захопило і поділило на анальогічні партиї також і українське громадянство. Селянство захоплене було земельним питаннем, інтелигенція— політичним. За всїм тим українське громадянство не переставало дорогою преси, петицій, резолюцій і т. й. добивати ся розвязання українського питання—національної рівноправности для Українців, а насамперед скасовання заборони українського слова.

В груднї 1904 р. комітет міністрів спеціально зайняв ся сим питаннем і прийшов до переконання, що український рух „не містить в собі, як здаєть ся, скільки небудь серіозної небезпеки", яка б оправдувала заборонні заходи правительства і ті шкоди, які заборона українських книжок чинить селянству. Запитані ним державні органи висловили ся также в тім дусі, а петербурська академія в просторій записцї вияснила при тім неправдивість ходячих фраз, що літературний великоруський язик—мова общеруська, котра для Українців може служити такою ж рідною мовою, як і для Великорусів, так що нема потреби Українцям розвивати українську мову. Не вважаючи одначе на всі отсї вияснення, справа затягла ся і правительство не видало спеціального закона про знесеннє заборон українського слова, а вони були скасовані самі собою загальними законами: видані в осени 1905 р. нові правила про періодичні видання відкрили Українцям можність видавати газети і журнали на український мові, а правила про неперіодичні видання (26/ІУ. 1906) зняли всякі обмеження з книг, в тім і з української мови. Правда, в дїйсности і після сього над українською книжкою і пресою не перестав тяжіти більш гострий і підозріливий догляд: на українській мові раз-у-раз карало ся і забороняло ся те що свобідно проходило на росийській, і против українських газет видавали ся ріжні спеціальні заборони, як нї против яких иньших. Все ж таки, хоч і в узьких межах і з вічним риском кар, відкрито українському слову якусь дорогу.

В справах політичних і суспільних царській маніфест 17 жовтня 1905 р. відкрив великі перспективи, з котрих одначе мало здіснило ся справді. Великі надії покладали ся на першу думу, скликану весною 1906 року. Між селянськими й інтелїгентськими депутатами її знайшло ся чимало людей для українства настроєних більше або меньше прихильно, і з них організувала ся українська фракція, яка могла б мати чимале значіннє в дальших нарадах думи. Та думу роспущено перше, ніж ся фракція підібрала ся відповідно—з людей переважно мало обзнайомлених з українськими справами, що аж тут в думі мали нагоду серіозно застановити ся над потребами українського житя. Те саме повторило ся і в другій думі, вік котрої так само був короткий. А в третю думу, скликану на підставі нового виборчого закону, селянство вже не могло посилати самостійно вибраних депутатів, і українське селянство—єдиний елемент, на котрий можна було покладати надії, зістало ся властиво без представників.

Думське законодавство не дало нічого українському житю; навіть для заведення української мови в народній школі в третій думі не знайшло ся більшости, як для декотрих иньших инородчеських шкіл.