«Ілюстрована Історія України» - Михайло Сергійович Грушевський
Не така тільки довга і затяжна, але теж сильна реакція по бадьорім руху 1848 р. наступила і на Буковинї, а навіть! в Галичині. Союз з правительством тутешнього українського громадянства мав свої дуже лихі сторони. Добрі заміри австрийських правителїв помогти розвоєви українського народу переважно не здійсняли ся й тут. Задавивши революційний рух 1848 р., правительство взагалї поховало свої пляни реформ.
Тим часом українське громадянство покладало всі надії свої на реформи і дарунки правительства, і коли побачило, що воно більше Українцями не журить ся, стало безпомічне і безрадне, не знаючи, що почати. З тої причини, що рух український опирав ся на порозумінні і союзі з правительством, провід у нїм взяли елементи консервативні церковні та урядові.
В Галичині перед вела митрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральної церкви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенція українська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсім зрозуміло, дивили ся на митрополита і — його консисторію як на своїх натуральних провідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний прояв якогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українського зокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови, неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і „необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали й забували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшли польсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністрацію галицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинила ся в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїти правительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькі Українцї тягнуть до Росії і до православія.
Так і в Галичині жвавий рух 1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційної доби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тих домагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі до свого сповнення.
123. Новий рух на Україні росийській
Таким чином і в Росії, по розгромі кирило-мефодіївського брацтва, і в Австрії по втихомиренню революції 1848 року кінець сорокових і пятьдесяті роки стали часами глухої реакції, де притихло і заникло і українське житє. В Росії одначе ся реакція як наступила скорше, так і скінчила ся скорше.
По нещасливій кримській війнї настали в Росії нові часи, правительство само взяло ся реформувати старі, пережиті форми житя, що виявили свою нездатність. На чергу стало визволеннє селянства, визволеннє суспільности від пут старого режіму; суспільність заворушила ся, рвала ся до нового житя, і з нею стали оживати приспані змагання українські. Кирило-мефодіївські братчики, повернені з заслання, збирали ся в Петербурзі і заходили ся прясти далї перервану основу українського відродження. Особливо живу видавничу і організаційну діяльність виявив у тім часі Кулїш, скорше повернений з заслання. Зачинає від видання етнографічних матеріалів, зібраних ще перед засланнем, забираєть ся до видання старших українських письменників, відкриває нову зорю українського слова—молоду Марковичку (Марко Вовчок), громадить матеріал для альманаха „Хата" (1860), нарештї з своїм швагром Білозерським респочинає видаваннє українського місячника „Основа". Журнал сей, що виходив несповна два роки, 1861—2, в суміш мовою українською і росийською, мав незвичайно велику вагу, в першеобєднавши інтелїгентих Українців Росії й визначивши провідну поступову їм стежку.
Сміливі політичні гадки кирило-мефодіївського брацтва, правда, вже не залунали в новім органі. Тяжко сказати, чи прикрі досвіди і кари, які впали на голову братчиків, змінили їх гадки, чи вони вважали незручним спиняти увагу громадянства на таких далеких справах, котрі в підцензурній часописи можна було б обговорювати хіба дуже загально і здалека, коли тим часом на черзі стояли справи такі близькі і для українства превеликі, як справа визволення селянства, упорядковання нового громадянського, господарського і культурного житя селян. Сим справам гурток „Основи", що почала виходити саме перед визволеннєм селян, присвячував особливу увагу. Потім за справою визволення виступило питаннє народньої освіти: заходили ся організувати недїльні школи по містах, складати українські книЖечки для шкіл і народньої освіти та збирати гроші на їх видаваннє. Разом з тим виникали суперечки про українську мову, придатність її для шкільного і книжного уживання. Приходило ся боронити її від наскоків общеросів чужих і своїх „тоже Малоросів", які силкували ся доводити, що Українцям не треба розвивати своєї мови, бо можуть користувати ся „общерусскою", себто великоруською книжною мовою. А заразом мусїли відборонювати ся і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу.
Перед сими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії прЬ обеднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизили з ним Українцїв, що давнійше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовців росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х роках дуже неприязно поставив ся до творів Шевченкових). Тепер поступові Великоруси в цїлїм рядї.питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, щоб в народнїх школах на Україні заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською літературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.
Сей живий і користний укрїанський рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме Українцї обгризали ся в тім часї з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український грунт (гурток Антоновича й ин.), проте правительство повірило безглуздим наклепам, нїби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи.
„Основа" сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся. Почали
