Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Вимоги щодо охорони пам’яток історії та культури, які належать громадянам та знаходяться на землях, наданих громадянам у користування, а також при здійсненні будівельних робіт, ведення розкопок і розвідок пам’яток археології та щодо інших випадків користування даного роду пам’ятками визначені Законом України «Про охорону і використання пам’яток історії та культури». Цей Закон передбачає, що особи, які завдали шкоду пам’ятці історії та культури або її охоронній зоні, зобов’язані відновити в попередньому стані пам’ятку або вказану зону, а при неможливості цього — відшкодувати заподіяні збитки.

Невиконання конституційного обов’язку, який закріплений коментованою статтею, як результат неправомірної поведінки громадянина може бути пов’язане із заподіянням шкоди природі та культурній спадщині. Така шкода — складне правове явище, вона охоплює весь матеріальний світ: навколишнє природне середовище, людину, результати діяльності людини тощо. Окрім завданих збитків, які виражені в грошовій формі, в результаті неправомірних дій громадян можливе заподіяння екологічної шкоди. Сутність шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу (екологічна шкода), полягає в тому, що вона являє собою таке погіршення якості навколишнього природного середовища, яке спричинено небезпечними речовинами, матеріалами, енергією, шумами, тиском та іншими елементами, механізмами, препаратами, організмами, що переносяться чи поширюються повітрям, водами через ґрунт, створюють небезпеку як окремим природним ресурсам, так і природним комплексам, а також загрозу для людини шляхом негативного впливу їхнього прямого або непрямого застосування. Шкода, заподіяна навколишньому природному середовищу, — це такі негативні зміни в природних ресурсах або погіршення їхніх корисних властивостей, які можна виміряти за допомогою спеціальних способів дослідження.

Відшкодування завданих природі збитків здійснюється в порядку цивільно-правової відповідальності. Екологічним законодавством України передбачено, що шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів (ст. 69 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Цивільно-правова відповідальність за заподіяння шкоди природі характеризується своєю специфікою. Її особливості полягають у тому, що: 1) порядок і розміри збитків за шкоду, заподіяну природі, визначаються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства України. За відсутності таких актів застосовуються загальні правила щодо відшкодування заподіяної шкоди, передбачені нормами ЦК України; 2) збитки компенсуються за шкоду, заподіяну довкіллю (природним ресурсам, природним комплексам, природним багатствам); 3) при визначенні розміру збитків застосовуються спеціальні такси. Крім того, в окремих випадках порядок та розміри відшкодування збитків, заподіяних довкіллю, визначаються за спеціальними методиками, які є різновидом таксового методу відшкодування збитків.

Такси встановлюються спеціальними нормативними актами екологічного законодавства, які приймаються Кабінетом Міністрів України або ж окремими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади.

Постановами Кабінету Міністрів України та інших органів влади затверджені такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної, наприклад, порушенням законодавства про природно- заповідний фонд України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, заподіяних внаслідок забруднення із суден, кораблів та інших плавучих засобів територіальних і внутрішніх морських вод України, такси для обчислення розміру відшкодування збитків, завданих унаслідок порушення законодавства в галузі мисливського господарства та полювання (крім видів, занесених до Червоної книги України).

Стаття 67.

Кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Обов’язок по сплаті податків і зборів, закріплений цією статтею Конституції, деталізується податковим законодавством. Передусім це ст. 12 Податкового кодексу України (далі — ПК України), яка закріплює повноваження щодо встановлення і скасування податків і зборів (обов’язкових платежів), а також пільг їх платникам, які здійснюються Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами. Верховна Рада Автономної Республіки Крим і сільські, селищні, міські ради можуть встановлювати додатковий вид пільги щодо оподаткування в межах сум, що надходять до їх бюджетів. Ставки, механізм справляння податків і зборів (обов’язкових платежів), пільги щодо оподаткування не можуть встановлюватися або змінюватися іншими законами України, крім законів про оподаткування. Це положення базується на ст. 92 Конституції України, в якій підкреслено, що виключно законами України встановлюються система оподаткування, податки і збори.

Треба враховувати, що конституційне закріплення має саме обов’язок сплачувати податки і збори. Тобто податкове законодавство уточнює імперативне веління своєчасної сплати податків та зборів у повному обсязі відповідно до податкового обов’язку. Зміст цієї норми передбачає реалізацію однобічних наказів з боку держави, коли їх реалізація не може мати ніяких ознак угоди, ніяких рис реалізації зустрічних зобов’язань. Показово, що ст. 16 ПК України закріплює значну кількість суттєвих обов’язків платників податків та зборів (обов’язкових платежів). При цьому лише після визначення вичерпного переліку обов’язків платників законодавець закріплює в ст. 17 цього ж акта права платників податків.

Податковий обов’язок виникає в платників щодо тих податків і зборів (обов’язкових платежів), які становлять податкову систему України. Вичерпний перелік загальнодержавних податків і зборів встановлено ст. 9 ПК України та місцевих податків і зборів — ст. 10 цього ж акта. Треба враховувати, що законодавчо закріплено лише перелік податків і зборів (обов’язкових платежів), тоді як встановлення їх на відповідних територіях здійснюється законами України (на всій території України відносно загальнодержавних податків і зборів) та Положеннями місцевих органів самоврядування (відносно місцевих податків та зборів). Кожен із податків та зборів (обов’язкових платежів), віднесених до загальнодержавних, вводиться виключно Податковим кодексом України.

Безпосередньо регулюванню податкового обов’язку присвячено статті 36—38 ПК України. У статті 36 визначається загальна конструкція податкового обов’язку, яка охоплює обов’язок із обчислення, сплати та декларування. Цей обов’язок визначається як безумовний та першочерговий стосовно інших неподаткових обов’язків, який може здійснюватись як безпосередньо платником податків, так і його представниками. Підставами для припинення податкового обов’язку є: а) ліквідація юридичної особи; б) смерть фізичної особи, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою; в) втрата особою ознак платника податку, які визначені Податковим кодексом України; г) скасування податкового обов’язку в передбачений законодавством спосіб (ст. 37 ПК України). Згідно зі ст. 38 ПК України виконанням податкового обов’язку визнається сплата в повному обсязі платником відповідних сум податкових зобов’язань у встановлений податковим законодавством строк.

Частина 2 ст. 67 Конституції України закріплює обов’язок декларування. Треба підкреслити, що цей обов’язок стосується усіх податкових резидентів, до яких згідно з піди. 14.1.213 п. 14.1 ст. 14 ПК України належать фізичні особи, які мають місце проживання в Україні. Фізична особа вважається резидентом,