Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Формула презумпції невинуватості, яка міститься в ч. 1 ст. 62 Конституції — особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду, — це об’єктивне правове положення, констатація і вимога закону, насамперед Основного — Конституції України, звернена до всіх державних і громадських формувань, посадових і службових осіб, громадян, до загальної суспільної думки: обвинувачений вважається невинуватим доти, доки той, хто вважає його винним на суб’єктивному рівні (слідчий, прокурор, потерпілий чи інший суб’єкт процесу), не доведе у встановленому законом порядку (тобто в кримінально-процесуальній формі) його вину перед судом належними, допустимими і достовірними доказами. Лише коли суд погодиться з ними, на їх основі ухвалить обвинувальний вирок щодо обвинуваченого (у суді він підсудний), і цей вирок набере законної сили, лише з цього моменту обвинувачений вважається винним у вчиненні злочину і лише з цього часу можна вважати і називати його злочинцем.
Таким чином, призначення презумпції невинуватості насамперед полягає в тому, щоб протистояти в кримінальному судочинстві обвинувальному ухилу, суб’єктивізму, тенденційності чи навіть свавіллю всьому, що перетворює кримінальне судочинство на знаряддя розправи над обвинуваченим, ототожнює обвинуваченого з винуватим, робить його фактично безправним.
Визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину за умови доведеності у встановленому кримінально-процесуальним законом порядку його вини характеризує демократичну суть кримінального судочинства, надійно захищає його від необґрунтованого, свавільного притягнення до кримінальної відповідальності. Увесь сенс презумпції невинуватості полягає не в тому, що слідчий чи прокурор, який погоджується з його висновками про наявність вини обвинуваченого, вважають його винним. Внутрішнє переконання про винуватість особи у вчиненні злочину може сформуватись у них вже на самому початку провадження в кримінальній справі, навіть на стадії її порушення. Воно може зміцнюватись в ході досудового розслідування в результаті одержання все нових доказів вини особи і знайти своє закріплення у відповідних прийнятих ним процесуальних актах (постанові про притягнення особи як обвинуваченого, обвинувальному висновку). І у випадку надходження до суду справи з обвинувальним висновком обвинувачена особа визнається винною у вчиненні злочину у свідомості (на суб’єктивному рівні) слідчого та прокурора, який затвердив обвинувальний висновок, і висновки цих суб’єктів процесу про вину обвинуваченого насправді можуть бути істинними. Але обвинувачений поки що визнається невинуватим перед законом і суспільством. Переконання названих осіб на суб’єктивному рівні (внутрішнє переконання) не спростовує презумпції невинуватості. Для її спростування необхідне зовнішнє переконання у наявності вини обвинуваченої особи, переконання всіх, яке настане лише після встановлення вини особи судом у результаті розгляду та вирішення кримінальної справи і ухвалення ним обвинувального вироку. Визнати ж особу винною у вчиненні злочину, а також піддати її кримінальному покаранню, інакше як за вироком суду в демократичній державі неможливо (ст. 75 КПК України).
Стаття 62 Конституції України є спеціальною правовою нормою, яка зберігає свою дію лише у сфері кримінального судочинства. Вона не поширюється на випадки притягнення особи до будь-якої іншої юридичної відповідальності. Свою регулятивну дію вона поширює не лише на таких учасників кримінального судочинства, як обвинувачений, підозрюваний, підсудний та засуджений (цей до набрання вироком законної сили). Під її захистом перебуває будь-яка особа в кримінальному судочинстві, стосовно якої ведуться дії інкримінаційного характеру. Це, зокрема, особа, щодо якої лише ставиться питання про порушення кримінальної справи, а також свідок, якого допитують про обставини, що можуть бути використані проти нього.
Не припиняє своєї дії презумпція невинуватості й щодо осіб, звільнених від кримінальної відповідальності у зв’язку із закриттям кримінальних справ за так званими нереабілітуючими підставами, зокрема у зв’язку з: амністією або помилуванням; дійовим каяттям; примиренням винного з потерпілим; застосуванням до неповнолітньої особи примусових заходів виховного характеру. Незважаючи на те, що в перерахованих випадках у постанові суду про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності та закриття кримінальної справи не констатується висновок про його невинуватість, а радше навпаки — він передбачається, дія презумпції невинуватості поширюється на такого обвинуваченого. У перелічених випадках вина особи встановлюється, але не для визнання її винною вироком суду і покарання, а з метою закриття кримінальної справи. Тож суд при цьому не визнає особу винуватою у вчиненні злочину своїм вироком. Він ухвалює постанову про закриття кримінальної справи, яка не замінює вироку суду, а отже, вона й не є тим судовим актом, яким згідно зі ст. 62 Конституції особа визнається винуватою у вчиненні злочину. Не випадково, що в цих випадках особа визнається такою, що не має судимості (ст. 88 КК України). Саме так тлумачить коло осіб, на яких поширює свою дію презумпція невинуватості, Європейський суд з прав людини (далі — Суд). У справі Хужін та інші проти Росії (2008 р.) він вважає, що кримінальне переслідування настає не лише з моменту затримання особи за підозрою у вчиненні злочину, але й до нього, якщо для неї у цьому зв’язку можуть настати певні негативні наслідки. Власне, у названій справі особа була допитана як свідок про обставини ніби нею вчиненого злочину. В іншій справі (Адольф проти Австрії, 1982 р.) Суд визнав незаконною постанову суду, якою стосовно заявника справа була закрита в суді за ініціативою обвинувачення внаслідок зміни обстановки, але при цьому на обвинуваченого були віднесені судові витрати. Таке рішення Суд вважав непрямим підтвердженням вини обвинуваченого, тобто порушенням презумпції невинуватості.
Незважаючи на те, що принцип презумпції невинуватості за своїм регулятивним впливом поширюється на сферу кримінального судочинства, де особа перебуває в статусі підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого (до набрання вироком законної сили), і виходить за його межі в тій мірі, в якій щодо особи вчиняються інкримінаційні дії, він (принцип) впливає на правовий статус особи не лише в кримінально-процесуальних, але й інших правових відносинах, у яких вона виступає суб’єктом. Так, за обвинуваченим у вчиненні злочину до набрання обвинувальним вироком законної сили зберігаються трудові, житлові, сімейні та інші права і свободи людини (п. 7 ст. 36 Кодексу законів про працю, ст. 71 Житлового кодексу). Загалом ст. 62 Конституції України, як норма прямої дії, забороняє поводитися з особою як винною до набрання законної сили обвинувальним вироком. Проте за наявності передбачених законом підстав до неї можуть вживатися заходи процесуального примусу, в тому числі запобіжні заходи, інші заходи, що обмежують деякі права особи. Так,
