Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів

Уповноваженому надані надзвичайно широкі права щодо захисту прав і свобод людини (ст. 13 Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»), з ним у разі його звернення зобов’язані співпрацювати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, посадові та службові особи. Виходячи зі статусу Уповноваженого, широкого кола його повноважень і можливості гарантії забезпечення прав і свобод людини, законодавець цілком логічно спростив і захистив порядок звернення до нього індивідів (всіх осіб незалежно від належності до громадянства України). Зокрема, кожен може без обмежень і перешкод звернутися в порядку, передбаченому чинним законодавством, до Уповноваженого. Закон забороняє привілеї чи обмеження за ознаками раси, кольору шкіри, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками при зверненні до Уповноваженого. Особам, які позбавлені волі, надано право письмово звернутися до Уповноваженого чи його представників. При цьому забороняються обмеження на таке листування, а саме звернення має бути відправлене Уповноваженому не пізніше 24 годин. Кореспонденція Уповноваженому чи його представникам від затриманих, осіб під арештом чи під вартою, з місць позбавлення волі та місць примусового тримання чи лікування, від інших громадян України, іноземців чи осіб без громадянства незалежно від місця їх перебування не підлягає ніяким видам цензури чи перевірок. Особи, які порушують такі заборони, притягуються до відповідальності згідно із законом.

Система захисту прав і свобод людини в Україні, передбачена ч. 4 ст. 55 Конституції, визначає два рівні такого захисту: національний і міжнародний. Тут важливо з’ясувати два компоненти, що складають зміст ч. 4 ст. 55: 1) право після використання всіх національних засобів правового захисту, 2) звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Оскільки в міжнародному праві, за яким функціонують такі органи і установи, діє правило не розглядати заяви, які за своєю суттю є ідентичними до заяв, що були подані на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вони не містять нових фактів у справі, то слушним може бути питання: які такі міжнародні органи й установи існують сьогодні. Не менш важливим є з’ясування положення: що належить до «всіх національних засобів правового захисту»?

Сучасне міжнародне судочинство умовно можна поділити на дві групи: 1) міжнародні судові установи і 2) квазі-судові органи і установи з правом контролю за виконанням норм чи врегулювання спорів.

До першої групи можна віднести: суди загальної юрисдикції (два) і суди спеціальної юрисдикції (з морського права, з кримінального і гуманітарного права — окрім Міжнародного Кримінального Суду міжнародні трибунали: по колишній Югославії, по Руанді, спеціальний суд по Сьєрра-Леоне, по Кампучії, по Лівану, псевдо міжнародна кримінальна юстиція по Іраку та ін., з торгівлі, комерції та інвестицій, з прав людини — по одному в Європі, Африці і Америці, з регіональної економічної інтеграції — чотири суди в Європі, два в Африці, два на Близькому Сході — арабські країни, і один у Латинській Америці. До квазі-судових органів і установ з правом контролю за виконанням норм чи врегулюванням спорів, що діють на постійній основі, слід віднести: 11 універсальних і регіональних міжнародних адміністративних трибуналів, три інспекційні комітети, 14 універсальних і регіональних органів і установ з питань прав людини, один орган контролю за недотриманням міжнародних зобов’язань (за Монреальським протоколом діє з 1990 р.), сім постійних арбітражних трибуналів і комісій по примиренню, два органи з міжнародних претензій і компенсацій.

Норма вичерпання всіх національних засобів правового захисту визначає: рамки, в яких держава погодилась нести відповідальність перед міжнародним органом чи установою; момент, з якого може наступити відповідальність держави перед такими органами та установами; вичерпання лише ефективних засобів, які здатні надати достатнє відшкодування, виправити становище, що склалося, попередити та виправити порушення прав; використання лише доступних особі засобів правового захисту чи тих, які давали їй шанс добитися розгляду всієї її заяви по суті; необхідність звернення у відповідний національний суд згідно з формальними вимогами і термінами, визначеними законодавством; мету вичерпання — надати можливість державі попередити й вирішити заявлене проти неї до передачі справи в міжнародний орган чи установу; використання лише тих засобів захисту, які мають відношення до порушення, що складає предмет скарги, та ін.

Крім того, слід мати на увазі, що: право вичерпання всіх засобів правового захисту не є абсолютним і не застосовується автоматично, необхідно брати до уваги конкретні обставини справи; правило вимагає гнучкого підходу до справи, без формалізму слід брати до уваги не лише формальні правові засоби захисту, але й обставини, в яких вони діють, загальний правовий і політичний контекст, в якому вони застосовуються, і обставини життя заявника — чи зробив він все, що розумно від нього (неї) очікувалось, щоб вичерпати такі засоби; можуть бути особливі обставини, які позбавляють чи позбавили заявника обов’язку вичерпання, як наприклад, адміністративна практика, що показала використання правових засобів захисту марними; засоби правового захисту, неспроможні вирішити справу в необхідний час, не є ефективними; не є ефективними теоретично обґрунтовані, а практично недостатні правові засоби захисту, та ін.

Частина 5 ст. 55 Конституції надає право кожному захищати свої права і свободи всіма засобами, які не заборонені законом. За змістом статті до таких можна віднести: 1) ті, які визначені в Конституції України (статті 29, 32, 34, 36, 39 42, 44, 55, 59, 60, 62, 63 та ін.), що надають особі право: використовувати всі види оскарження; звернутися до суду, органів державної влади, місцевого самоврядування, до громадськості та ін.; використати засоби масової інформації, створити комітет на свій захист, поширювати інформацію; організувати громадську організацію, об’єднуватись у політичну партію для захисту своїх прав і задоволення інтересів; збиратись мирно на збори, мітинги, походи і демонстрації, брати участь у страйках, пікетуваннях та ін.; 2) ті, які визначені законодавством (кримінальне право визнає право необхідної оборони та право на крайню необхідність, інші закони передбачають право володіти зброєю і можливість її застосування для самооборони та захисту власності в межах необхідної оборони і самооборони (застосування зброї обмежується щодо жінок, неповнолітніх, осіб з явними ознаками інвалідності та ін.); 3) ті, які випливають з міжнародних стандартів поведінки особи по захисту своїх прав на основі міжнародних договорів, належним чином ратифікованих Верховною Радою України, та ін.

Стаття 56.

Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної