Конституція України. Науково-практичний коментар - Колектив авторів
Стаття 55.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Коментована стаття закріплює основоположний компонент складного механізму захисту прав і свобод людини в Україні. Нормативну основу його складають, окрім цієї статті: 1) статті Конституції, які безпосередньо пов’язані зі ст. 55, зокрема: ст. З, згідно з якою «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»; ст. 8, яка проголошує положення, що безпосередньо формують основу механізму такого право- захисту (а саме: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» і «Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується»); ст. 64, яка закріплює, що положення ст. 55 Конституції України не можуть бути обмежені навіть «в умовах воєнного або надзвичайного стану», а також ст. 124, яка обумовлює ряд положень, закладених у ст. 55, як, наприклад: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається» чи «Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі»; 2) статті Конституції, що опосередковано пов’язані зі ст. 55, але, однак, суттєво впливають на судовий захист прав і свобод людини й громадянина. Вони складають основний нормативний масив у Конституції України; 3) закони України, які прийняті й приймаються в розвиток положень ст. 55 Конституції. Сюди можна віднести не тільки відповідні положення кодифікаційних актів українського законодавства (Цивільний, Цивільний процесуальний, Кримінальний, Кримінальний процесуальний та інші кодекси України), а й ті закони, які приймаються безпосередньо в розвиток статей Конституції у сфері прав людини (закони України: «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії України», «Про звернення громадян» та ін.); 4) закони України, які формують законодавство України шляхом ратифікації міжнародних договорів (сюди, в першу чергу, слід віднести Загальну декларацію прав людини 1948 р., зокрема ст. 8, яка хоча і не підлягала ратифікації, але внаслідок її загального визнання міжнародним співтовариством держав стала найважливішим звичаєвим джерелом права в галузі прав людини. До ратифікованих Україною договорів слід віднести: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., в якому для цілей ст. 55 Конституції України особливо важливою є ст. 2; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, набув чинності для України 25 жовтня 1991 р.; Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, набула чинності для України 26 червня 1987 р.; Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р., набула чинності для України 11 вересня 1997 р., та інші міжнародні пакти, конвенції і договори); 5) численні підзаконні акти, що сприяють розвитку механізму судового захисту й гарантій прав людини; 6) рішення Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції та ін.
У цій достатньо розвинутій і розгалуженій сфері захисту прав і свобод людини ст. 55 Конституції України є стрижневою. Частина перша закріплює право на судовий захист, яке в міжнародній практиці отримало назву «право на суд», або «право на правосуддя». Оскільки в цьому праві важлива не проголошена мета, а результат, то вона обумовлюється достатньо жорсткими критеріями й стандартами.
Межею загального права на суд є два основоположні принципи: верховенства права і належного здійснення правосуддя, які гарантують право на справедливий судовий розгляд. Саме ці принципи мають бути визначальними при тлумаченні норми ч. 1 ст. 55. Слід мати на увазі, що обмежувальне тлумачення цієї норми не відповідатиме її меті й об’єкту. Частково це положення було сформульоване Конституційним Судом України (стосовно суб’єктів цього права і випадків його порушення чи перешкоджання реалізації) у рішенні № 9-зп у справі за конституційним зверненням громадян Проценко Раїси Миколаївни, Ярошенко Поліни Петрівни та інших громадян щодо офіційного тлумачення статей 50, 64, 124 Конституції України (справа за зверненням жителів міста Жовті Води) від 25 грудня 1997 р. Виходячи зі змісту конституційної норми: «частина перша статті 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для її реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов’язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності у законі спеціального положення про судовий захист», Конституційний Суд України визначив суб’єктами цього права громадян України, іноземців, осіб без громадянства.
Захист судом прав і свобод людини можна розглядати як норму, реалізація якої обумовлена наявністю ряду імперативних вимог: надання доступу до правосуддя, заборона відмови в правосудді, захист не теоретичних й ілюзорних можливостей, а конкретного й дійсного права доступу в суд, рівень доступу має бути достатнім для захисту цього права, можливості ясні і конкретні, щоб у випадку їх недотримання можна їх було оспорити, обов’язок держави забезпечити ефективність права доступу до правосуддя, утвердження системи юридичної допомоги для реалізації цього права, спрощення процедури доступу до суду, надання допомоги адвоката та ін.
Разом з тим хоча право на захист прав і свобод у суді є настільки значущим, що не може підмінятися доцільністю, його реалізація відбувається з дотриманням рівноваги між вимогами суспільного інтересу й обов’язковими приписами самого цього права. І як демократичне суспільство не може нехтувати цим правом,
