Фактор Черчилля. Як одна людина змінила історію - Борис Джонсон
Мабуть, найбільш трагічним прикладом Вінстонових намагань догодити батькові була історія з годинником. Коли син був кадетом у Сандгерсті, Рендольф подарував йому новий годинник, а хлопець упустив його в глибоку річку. Хлопчина не раз пірнав за ним у крижану воду і пробував виловити годинник, але ніяк не міг його дістати. Тоді після багатьох невдач він вирішив найняти 23 колег-кадетів (а коштувало це йому 3 фунти стерлінгів), щоб ті побудували загату, переспрямувавши потік у нове русло, і відкачали воду аж до дна. Так він дістав годинник.
Та навіть такі гераклівські зусилля не вразили шаленого Рендольфа, який лише назвав сина «зеленим та дурним» і тим, кому «вже точно нічого не можна довірити». Можливо, така категорична поведінка мала медичне пояснення, адже лорд Рендольф Черчилль був смертельно хворий на сифіліс.
Хоч сучасні дослідження і роблять спробу зняти це венеричне тавро, припустивши, що насправді то була пухлина в мозку, і він сам, і його дружина, й особистий лікар вважали, що то був сифіліс. У тому самому був переконаний і Вінстон Черчилль, який усе юнацтво спостерігав падіння батька в жахливу політичну прірву — з вершини гори аж на дно. А далі смерть — повільна, на очах у всіх, іще й від такої ганебної недуги.
Отож подорослішав він одночасно з двома потужними переконаннями стосовно батька: одне — що він не виправдав сподівань Рендольфа, а друге — що й сам Рендольф був не свідомий величі, яка дійсно по праву мала б належати йому. Таким чином, за мету собі Вінстон поставив тільки дві речі: довести батькові свою гідність і виправдати батькове ім’я.
Лише добряче покопирсавшись у стосунках Вінстона з Рендольфом та батьковому гіпнотичному впливові на сина, можна почасти зрозуміти мотивацію його вчинків. Він намагався стати точно таким, як батько, — як інакше він міг заслужити його визнання? І йому довелося наслідувати життєву позицію й манеру поведінки Рендольфа, бо це був єдиний спосіб виправдати його ім’я в очах людей.
«Він цілковито ненадійна людина, точно такий, яким був його батько», — казав у 1916 році лорд Дербі. І Теодор Рузвельт також назвав їх обох «нічого не вартими».
Отже, його репутація мала підґрунтя. Значною мірою причина в тому, що своєю життєвою програмою і шаблоном для життя Черчилль цілеспрямовано обрав батьків шлях.
27 Томмі-ґан («Thompson submachine gun») — пістолет-кулемет Томпсона, американська зброя, активно застосовувана під час Другої світової війни.
28 Гуни — одна зі зневажливих назв німців, поширена з часів Першої світової війни.
29 Сиру пармезан (іт.).
30 Задньолавочники — рядові члени парламенту, котрі традиційно займали місця на задніх лавах.
31 Близнюки Крей — відомі британські брати-злочинці, які контролювали організовану злочинність лондонського Іст-Енду (Іст-Енд — східна частина Лондона, традиційно вважався промисловим районом, з бідним населенням та високим рівнем злочинності).
32 Атака легкої бригади (англ. The Charge of the Light Brigade) — надзвичайно невдала атака британською бригадою легкої кавалерії під керівництвом лорда Кардіґана позицій російської армії за часів Кримської війни. Ця подія відбулася 25 жовтня 1854 року й мала катастрофічні наслідки: за 20 хвилин бою було вбито понад 670 кавалеристів, ще 156 осіб зникли безвісти.
33 Антиподи — неформальне йменування британцями населення Австралії та Нової Зеландії.
34 Гедж-фонди — компанії, що керують капіталом з метою максимально примножити кошти, на умовах чітко визначеного чи плаваючого ризику.
Розділ 4
Фактор Рендольфа
У 73 роки Вінстон Черчилль написав невеличке, але цікаве есе, яке не планував оприлюднювати — принаймні за життя. У ньому він описує моторошний випадок, пережитий узимку 1947 року. Золоті часи війни та прем’єрства вже минули, і знаходимо ми його в художній майстерні заміського будинку в Чартвеллі.
Він уже взявся був за пензель, та відчув щось дивне, повернувся й побачив батька, який сидів у кріслі. Очі його мерехтіли, і він крутив у руках свій бурштиновий мундштук. Вигляд Рендольф мав точно такий, яким Черчилль його пам’ятав у ті нечасті моменти, коли той бував приязним до сина.
У них зав’язалася жвава розмова. Від часу смерті Рендольфа — у політичній ізоляції та сифілітичному відчаї — минуло 52 роки, і йому невідомо, що сталось у світі за цей період. Черчилль йому розповідає. Повідомляє, що на троні Георг VI, що дербі ще в моді, що з клубом «Терф»35 усе о’кей, а «о’кей» — це такий новий американський вислів. Розповідає Рендольфу, як колишній лідер торі Артур Балфур зазнав краху, що приємно, оскільки жоден із них не ладнав з тим старим снобом. Згадує про наростання соціалістичних настроїв. Оповідає і про те, що відбулися дві світові війни, у кожній з яких загинуло десь по 30 мільйонів людей, і що в росіян тепер з’явився новий «цар», ще лютіший і смертоносніший, аніж ті, що були раніше.
Хитрість твору в тому, що Рендольф так до кінця й не усвідомлює масштабів синових звершень. З розмови батько розуміє, що син трохи малює, але не має видатних здібностей; що живе, схоже, у невеликому заміському будиночку; що вище від звання майора в територіальній добровольчій кавалерії так і не дослужився.
У завершальній частині Черчиллевої похмурої оповіді про сучасний світ не схоже, щоб Рендольф був вражений обізнаністю сина. З душевною іронією батько промовляє:
— Ти, звісно, уже надто старий, щоб перейматися таким, та, чуючи, як ти оце говориш, я дивуюся, чому ти не пішов у політику. Ти чимало міг би зробити, аби зарадити цьому всьому. Можливо, навіть щось таке, що прославило б твоє ім’я.
Він усміхається, запалює сірника, видіння спалахує і зникає.
Чимало істориків вважають цей нарис, який у сім’ї Черчилля називають «Марá», таким, що свідомо й надзвичайно глибоко висловлює всю сутність натури Вінстона Черчилля. Так воно і є.
Твір є елегійним, мрійливим, можна навіть сказати — глибоким та скорботним зітханням людини, яка завжди мріяла справити враження на батька, але гірко тужила, бо їй так ніколи й не вдалося цього зробити. Дітям Вінстон Черчилль зізнавався, що за весь час у них із батьком було не більш як п’ять справжніх бесід — а щирої,