Вбивці на борту - Гюнтер Проділ

Вармс і Еббот мовчали, стежачи, як лікар нервово міряє кроками каюту. Так минуло кілька тяжких хвилин. Потім де Вітт сказав:

— Давайте-но перенесемо його на ліжко.

Удвох з Вармсом вони насилу підняли тіло капітана; Еббот і не поворухнувся, щоб допомогти їм.

— Ось ключі,— лікар простягнув Вармсу низку ключів, яку щойно видобув з кишені капітанового кітеля. — Замкніть каюту, сюди не можна пускати нікого, крім поліції.

В цю мить вони обидва почули, що Еббот щось шепоче.

— Про що це ви? — запитав його Вармс.

— Як же це сталося?.. Дві години тому я розмовляв з ним у радіорубці. Але тепер… тепер я пригадую: він наче передчував близьку смерть. Взагалі, він виглядав дивно і дивно поводив себе. Він ледь упізнав мене…

— Просто його стурбувала звістка про наближення шторму, — знизав плечима Вармс. Але Еббот енергійно захитав головою.

— Ні, ні! Він тоді ще не знав про шторм. Звістка надійшла значно пізніше. Радист відразу ж подзвонив мені.

Де Вітт раптом швидко підійшов до ліжка, відкинув ковдру, розстебнув капітанів кітель, сорочку. Уважно оглянув розпростерте тіло. Коли ж підвів голову, очі його суворо заблищали:

— Щось тут не так, Еббот. Кажете, дві години тому? Цього не може бути, бо вже чітко виступили трупні плями. А це означає, що він мертвий вже понад дві години.

— Але я точно пам'ятаю, що о сьомій зайшов до радіорубки і зустрів там старого…

— Гадаю, тут краще розбереться поліція. — Де Вітт махнув рукою і попрямував до дверей. Еббот і Вармс пішли слідом за ним, і помічник капітана замкнув каюту. В коридорі не було нікого; здалеку, з великого салону, линула музика.

— Вони там розважаються, — сказав де Вітт, поклавши руку на плече Вармса, — і чекають капітана, який обіцяв завітати на прощальний бал. Але їм зовсім не обов'язково знати правду, чи ж не так, Вармс?

Звуки вальса линули коридором, але їх уже заглушало завивання вітру.

— Наближається шторм… Ні, доктор, я їм нічого не скажу. Але бал треба кінчати. До речі, ніхто тоді й не помітить відсутності капітана.

Тут втрутився Еббот.

— Краще зробимо так: я піду до салону й скажу, що погода зіпсувалася, а тому капітан на містку і прийти не зможе. А вони нехай ще годинку потанцюють, адже шторм ще не розгулявся.

І, не чекаючи відповіді, Еббот повернувся й пішов коридором. Де Вітт іронічно подивився йому вслід.

— Цьому гульвісі аби розважатися. «Ще годинку потанцюють». Сьогодні вранці старий дав йому доброго прочухана: йому доповіли, що Еббот знову ночував у однієї з пасажирок…

Приголомшений тим, що скоїлося, а ще більше відповідальністю, яка зненацька звалилася на нього, Вармс не слухав лікаря. Він хотів був іти нагору, але де Вітт зупинив його.

— Я не хотів казати це при Ебботі, Вармс, але Вільмотта отруєно…

— Звідки ви це взяли?

— Труп виглядає саме так. І ще…

— Кажіть!

— Я лікар, а не поліцай. Але мушу сказати вам, що Вільмотта отруїла та людина, з якою він пив сьогодні ввечері. Я знайшов дві склянки, на дні одної з них збереглися залишки якогось порошку. Я сховав склянки для поліції, заховав надійно. Гадаю, вона швидко з'ясує, з ким саме пив Вільмотт, адже на них є чіткі відбитки пальців.

Вармс схопив лікаря за плечі.

— Еббот був у каюті, коли ви знайшли ті склянки?

— Так, він саме зайшов. Я навіть зрадів, що є свідок, бо тепер на склянках є відбитки також і моїх пальців.

Вармс важко зітхнув і почав підніматися сходами, що вели до капітанського містка.

Шторм наздогнав «Моро Касл» о 22.50. Важкі хвилі почали розгойдувати велетня, мов іграшку. Бал закінчився раніше, ніж Вармс наказав припинити його; пасажири розійшлися по своїх каютах. По радіо передали заспокійливі слова: «Небезпеки немає ніякої. На добраніч». У машинне відділення надійшов наказ збільшити хід.

О 23.10 «Моро Касл» перебував за сорок миль від маяка Скотленд-Лейт. Шторм не вщухав, машини працювали на повних обертах. Раптом хтось почав смикати дверці рубки. Ще і ще раз. Нарешті, вони розчинились, і на порозі з'явився матрос. Штормовий вітер штовхнув його в рубку, і, щоб не впасти, матрос вхопився за Вармса.

— Сер, — прошепотів він, — на, кораблі дим…

— Де саме?

— З вентилятора надбудови, сер.

Треба було терміново послати офіцера, краще інженера, щоб з'ясувати походження диму. Вармс схопив телефонну трубку, набрав номер Еббота. Той не відповідав. Вармс подзвонив у машинне відділення, потім у кочегарку. Еббота не було й там. Вилаявшись, Вармс кинув трубку на важіль; він витратив на розшуки цього ледаря кілька дорогоцінних хвилин.

— Паттерсон, — гукнув він другого помічника, — подивіться-но, що там скоїлось!

Сім хвилин витратив Паттерсон на те, щоб з'ясувати: дим іде з салону туристського класу. Ще три хвилини пішло на те, щоб відчинити замкнуті кимось двері салону. Коли Паттерсон, нарешті, розчинив їх, назустріч офіцерові ринули хмари густого диму, що відгонив сіркою. Паттерсон притиснув до рота носову хустку, ліг на підлогу і поповз до протилежної стіни. Він ледве не задихнувся, поки встановив, що дим клубочиться із стінної шафи. Смикнув дверцята. З шафи назустріч йому вихопилося полум'я, сліпуче, блідо-блакитне, того отруйного відтінку, який буває, коли горять хімікалії. Спека, дим, сморід були нестерпними. Напруживши останні сили, Паттерсон поповз до дверей, відчинив їх і вивалився в коридор непритомний.

А в салоні бурхало випущене на волю полум'я. Тут для нього була багата пожива — дерев'яні меблі, килими, гардини. Вогонь швидко проклав собі шлях і далі: крізь вентиляційні шахти він проник у танцювальний зал, в ресторан, бар, де в цю годину