Українська література » Наука, Освіта » Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

Читаємо онлайн Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко
class="p1">Кубанські чорноморські козаки як частина одного Кубанського козачого війська (національно різнорідного) були надто тісно пов'язані з загальнокрайовими інтересами, які диктували козацтву окрему лінію політично-революційної боротьби. Визнаючи свою належність до українського народу і «великої матері України», беручи певну участь в загальноукраїнській боротьбі, українське кубанське козацтво водночас не поривало зв'язків із загальноросійським козацтвом, зокрема, зробило великий внесок у створення так званого «Південно-Східного Союзу».

Ще до жовтневих подій у Петрограді відбулося важливе для життя Кубані засідання Кубанської Військової Ради, що тривало два тижні. Обговоривши справу майбутнього державного ладу в Росії, Кубанська Військова Рада одноголосно висловилась за федеративну республіку. В засіданнях Ради брали участь як гості представники України, яких Козача Рада зустріла надзвичайно тепло. Голова Ради вітав їх українською мовою, називаючи «синами нашої матері України».

Ставши на грунт федерації, кубанці наприкінці січня 1918 р. проголосили свою область Кубанською Народною Республікою з окремою Законодавчою Радою й урядом[874].

***

Важко стверджувати, що здійснювані лідерами українства кроки випливали з апріорно ворожого ставлення більшовиків до національних інтересів української нації. Адже саме РСДРП(б) виявилася єдиною партією, яка незмінно засуджувала всі великодержавницькі акції Тимчасового уряду щодо України й до кінця жовтня 1917 р. ще не встигла офіційно оформити через відповідний державний акт власної національної платформи («Декларація прав народів Росії» була ухвалена РНК лише 2 листопада 1917 р.).

Однак у розвитку Української революції в національно-державній сфері була й своя логіка, зумовлена внутрішніми чинниками. Місцеві більшовики, вважаючи себе частиною єдиної партії, що прийшла до влади в країні в цілому, і, докладаючи зусиль до встановлення нового ладу в Україні (проголошення влади рад у багатьох населених пунктах Донбасу, прифронтової смуги, повстання за владу рад у Києві, Вінниці тощо), не бажали миритись із зосередженням влади в руках Центральної Ради[875]. В кращому разі, зважаючи на реалії, вони погоджувались визнати за останньою владні компетенції на якийсь незначний термін — до зміни співвідношення сил. Відповідною була й тактика.

По-перше, вважалось за можливе визнати владу Центральної Ради в цілому в краї, а на місцях такою владою мали стати й уже ставали ради робітничих, солдатських і селянських депутатів (одне це вже практично повністю позбавляло б Центральну Раду змоги впливати на перебіг подій на місцях).

По-друге, планувалось невдовзі скликати Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів спільно з Центральною Радою для обрання на ньому «справжньої Ради Рад», єдиної робітничо-селянської влади для України. Розрахунок такого «компромісу» також був очевидний — розчинити українське представництво в радах робітничих і солдатських депутатів, поглинути його, позбавити Українську Раду — як «буржуазний орган» — навіть номінальної влади.

Тому-то Центральна Рада зробила все, щоб не випустити політичної ініціативи зі своїх рук, використати момент для поглиблення національно-державотворчого процесу. Саме в такому річищі й слід, очевидно, розглядати мотиви та історію появи Третього Універсалу Центральної Ради.

Так, М. Грушевський пише, що перед загрозою кривавої міжусобиці «утворення єдиної, сильної власти в краю являлось пекучою потребою. Такі резолюції й були винесені Ц. Радою, та сього було ще мало: єдиним способом утвердження сеї власти було підведеннє державного фундаменту під неї»[876]. Таким чином, прийшли до переконання, що «Українська республіка справді мусить бути проголошена негайно, але проголошеннє се не може обмежитись одною формальною стороною, — разом з тим мусить бути можливо повно розкритий демократичний і соціалістичний характер сеї відновленої української держави. За порозумінням фракцій українських с.-д. і с.-р. був вироблений проект третього універсалу Ц. Ради, який і був з деякими змінами прийнятий і проголошений Ц. Радою дня 7 падолиста»[877].

Зі слів М. Грушевського стає зрозумілим, що підготовлюваний державницький акт водночас мав стати програмою широких дій демократичного й соціалістичного характеру, тобто програмою подальшого розвитку революції.

Значною мірою поділяв точку зору свого старшого колеги й В. Винниченко, ще відвертіше заявляючи: «…Для української демократії питання стояло так: або визнати петроградський Уряд Народніх Комісарів і йти разом з ним, поділяючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов'язану акцію.

Центральна Рада вибрала другий шлях… Силою обставин Україна фактично відрізалась од Росії, маючи з нею тільки номінальний федеративний зв'язок. Центральній Раді лишалося тільки відповідним актом зафіксувати цей стан…»[878].

Крім того, «Генеральний секретаріат не міг довше висіти в повітрі як орган якогось центрального правительства, котрого не було, — і не було навіть надії, щоб воно могло утворитись. Він мусить стати правительством Української держави»[879].

Так з'явився на світ один з найважливіших, найдоленосніших для України, її народу революційних документів.

«Народе український і всі народи України! — сповіщала Центральна Рада. — Тяжка й трудна година впала на землю республіки Російської. На півночі, в столицях іде межиусобна й кривава боротьба. Центрального правительства нема, і по державі шириться безвластя, безлад і руїна.

Наш край так само в небезпеці. Без власти, дужої, єдиної, народньої, Україна теж може впасти в безодню усобиці, різні, занепаду.

Народе український! Ти разом з братніми народами України поставив нас берегги права, здобуті боротьбою, творити лад і будувати все життя на нашій землі. І ми, українська Центральна Рада, твоєю волею, во ім'я творення ладу в нашій країні, во ім'я рятування всієї Росії, оповіщаємо:

Віднині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся республіка стала федерацією рівних і вільних народів.

До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони й правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству — Генеральному Секретаріатові України.

Маючи силу й власть на рідній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й всієї Росії.

…Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби зо всяким безладдям і руїницгвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадугь великій і знеможеній республіці Росії здоровля, силу й нову будучину. Вироблення тих форм має бути переведено на українських і всеросійських установчих зборах…»[880].

Проголошення Української Народної Республіки, наміри будувати федеративні відносини з іншими національно-державними утвореннями колишньої Росії на засадах єднання демократично-соціалістичних сил, заходи у соціально-економічній і політичній сферах — скасування поміщицької власності на землю, запровадження 8-годинного робочого дня, державного контролю над виробництвом, повідомлення про прагнення до укладення негайного миру, про право національно-персональної автономії

Відгуки про книгу Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: