Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії. - Анатолій Чабан
На зовнішньому фронті силою в кількості до піхотного полку з 45 танками, переважно типу «Тигр», і самохідних гармат при сильній авіапідтримці (50-70 літаків Ju-87) вівся наступ із району Франківка, Дашуківка, Чеснівка та з району Лисянки в напрямку Добридень, Хижинці. Із ділянок міста Виноград, Ризине у напрямку Лисянки вели наступ 1, 16, 17 танкові дивізії, 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» (всього до 170 танків).
Група Беке фактично через відсутність пального була бездіяльною. Бойова група Бльомке бою майже не вела. Була зроблена спроба наступати на Кам’яний Брід, але вона не вдалась. Не проявляла активності і 17 танкова дивізія, яка лише зайняла вигідні позиції для прикриття лівого флангу 16 танкової дивізії. Решта три дивізії 3 корпусу вели серйозні бої.
У Винограді тримали оборону 35 воїнів із 198 піхотної дивізії, які внаслідок бою з 3 повітрянодесантною дивізією відійшли в південну частину Винограду. Для відновлення положення у Виноград були направлені 326 піхотний полк, один піхотний батальйон і один артилерійський дивізіон із 198 піхотної дивізії. Брайт також послав у Виноград дві батареї із 202 дивізіону штурмових гармат, який щойно був переданий із 7 армійського корпусу.
У Ріпках вела бої 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“». У місцевого населення було забрано 150 повозок на кінній тязі і направлено на передову. Кожна з них везла по 200 літрів пального. Була відшукана вузькоколійка, що вела до цегельного заводу, яку також почали використовувати для підвезення боєприпасів.
13 лютого Штеммерман вирішив здати частину позицій, щоб зменшити розмір «котла» і вивільнити сили для атак на південний захід.
У Комарівці зайняв оборону батальйон піхоти 72 піхотної дивізії і двадцять танків 5 танкової дивізії СС «Вікінг». У боях за Нову Буду німецькі танки вели досить активні дії. 13 лютого радянські війська атакували двома батальйонами південно-східну частину Нової Буди. У багатьох місцях їм вдалося прорвати оборону, яка складалася з опорних пунктів.
Чекаючи деблокування, частини, що потрапили в «котел», для збереження маневрування позбавлялись від зайвих транспортних засобів. Так, у добровільній штурмовій бригаді СС «Валлонія» завчасно звільнились від транспортного баласту: були спалені вантажівки, що не змогли подолати 30-кілометровий марш по бездоріжжю.
Унаслідок жорстоких боїв 14 лютого німецькі війська оволоділи Комарівкою. У чеканні деблокування «котел» невпинно зменшувався.
У Корсунській битві, як писала фронтова пропаганда, все повторювалось, як у Сталінграді. Про «Сталінград №2» навіть була інформація в американських листівках. Фронтова пропаганда радянського командування, з точки зору німецького командування, була досить примітивною. На більшу витонченість претендувала масивна пропаганда Національного Комітету Вільної Німеччини, хоч і вона не справляла великого враження на солдатів Вермахту і СС.
Відома листівка-звернення радянського командування до командирів і воїнів 5 танкової дивізії СС «Вікінг», яких назвали «солдатами смерті». У ній сказано, що на літаках вилетіли командир дивізії Гілле (відомі німецькі архіви спростовують це), начальник оперативного відділу обер-штурбаннфюрер СС Шонфельдер і гауптштурмфюрер СС Майн-Кун. Також у листівці було сказано, що здався в полон разом з рядовими командир другого батальйону мотополку СС «Германія» Курт Шрьодер. Ні спростувань, ні підтверджень даної інформації не виявлено.
Все ще сподіваючись на деблокування, командування оточеного угруповання вірило радіограмам Головного командування 8 армії, яке, між іншим, повідомило генералу артилерії Штеммерману від імені начштабу Шпейделя наступне: «Брайт передовими частинами Лисянка. Форманн просування із плацдарму Єрки напрямку Звенигородка. Яке становище там? Всього доброго до вирішального успіху. Шпейдель».
До вирішального успіху було, однак, ще далеко. Фельдмаршал фон Манштейн робив все можливе, щоб відкрити «котел» ззовні.
Направлена 6 армією 24 танкова дивізія ще з 3 лютого знаходилась у районі Єрки, готуючись до наступу. Їй довелось пробиватись 300 кілометрів на північ по бездоріжжю, щоб встигнути до початку атаки. Могутність дивізії дозволяла розгромити радянські танкові корпуси і провести за собою дивізії 47 танкового корпусу. Однак незрозумілі накази Ставки фюрера повернули 24 танкову дивізію 6 армії. 47 танковий корпус, якого з надією чекали в «котлі», втратив свою найсильнішу частину і був приречений на бездіяльність. 11 танкова дивізія, що прийшла з великим запізненням на зміну 24 танковій дивізії, не справилась з наміченим проривом на Звенигородку.
З танковий корпус, який мав наступати із заходу, прибув своєчасно. До нього входили відмінні, боєздатні частини. 16 і 17 танкові дивізії, 1 танкова дивізія СС «Лейбштандарт СС „Адольф Гітлер“» і наступаюча за ними 1 танкова дивізії були оперативними з’єднаннями, що мали великий бойовий досвід довготривалого радянського походу. В їх складі знаходились досить сильні танкові частини, наприклад, важкий танковий полк Бека з 34 «Тиграми» і 47 «Пантерами». Це була колосальна бойова сила, яка, на думку оточеного німецького командування, могла повністю справитись з могутнім противником. Однак Головне командування Сухопутних військ вимагало наступати спочатку на північ замість прямого удару на схід. Командування хотіло замість прориву «котла» безпосередньо на заході охопити ворога на півночі і на західному фланзі, деблокуючи цим «котел», і водночас домогтись оперативного результату. Після перших успіхів операція провалилась.
Ще до 15 лютого Штеммерман вживав у «котлі» всі можливі заходи з метою просування своїх з’єднань якнайдалі на захід. Необхідно було атакувати частини Червоної армії. Вихідний пункт наміченого прориву — село Шендерівка — було взяте полком СС «Германія» ще 11 лютого.
