Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

жовтня 1917 р. до Центральної ради та створеного нею „Крайового комітету по охороні революції” більшовицьких представників той же В. Затонський: „Основна наша вимога до Ради була така — не випустити з України, а також з Південно-Західного і Румунського фронтів жодної військової частини на придушення революції в Москві і Петрограді. Річ у тому, що ці фронти були для нас найбільш ненадійними і ми знали, що керенщина, яка об’єдналася в боротьбі проти революції з корніловщиною, робить спробу спертися на частини, які стоять на Україні. Це завдання, так би мовити, пасивної допомоги революційним центрам, ми могли б легко здійснити в союзі з Радою, коли б вона чесно виконувала свої зобов’язання”[813]. Отже, тактика більшовиків, їх дії виходили з розрахунку на союз із Центральною Радою як організацією переважно революційною і демократичною.

Зовсім інакше підходили до заключення компромісу лідери українських партій. «…Намічався навіть новий курс внутрішньої політики, побудованої на об'єднанню всіх соціалістично-революційних елементів демократії, про що свідчить, між иншим, входження в Комітет соц. — дем. большевиків, які до того часу стояли цілком осторонь від роботи Центральної Ради, — вважає П. Христюк. — Намічалось здійснення на Україні того гасла, за яке йшла боротьба на петроградській Демократичній Нараді — утворення однородного соціаліс-тично-революційного правительства на Україні»[814].

Якби сталося те, на що сподівався в екстремальних умовах провід українського руху, то, очевидно, значною мірою було б реалізовано курс, який ще заздалегідь накреслювався Центральною Радою. Тобто концепція Української революції втілювалася б у життя. Однак реалії виявилися відмінними від теоретичних розрахунків.

Зокрема, те, чим так пишалися лідери Української революції на попередній її стадії, вважали за одне з найвизначніших досягнень — єдність демократичного фронту, порозуміння українських партій з місцевими організаціями загальноросійських партій, миттєво обернулося непередбачуваними наслідками. «Помірковані дрібнобуржуазні елементи української і особливо неукраїнської демократії зостались, звичайно, вірні собі і почали вживати заходів до того, щоб розбити намічений соціалістичний блок»[815]. В різних організаціях вони почали вимагати рішучої протидії підтримці соціалістичної революції і, зокрема, в Малій Раді 26 жовтня 1917 р. з ініціативи М. Рафеса{9} «вимучили» резолюцію із засудженням більшовицького повстання в Петрограді і застереженням про недопустимість переходу влади до рад робітничих і солдатських депутатів. «Цією резолюцією, — з жалем констатує П. Христюк, — було розірвано тільки що утворений революційно-соціалістичний фронт»[816].

Таким, на думку історика, виявився механізм утворення в Україні трьох фронтів: контрреволюційно-буржуазного, революційно-демократичного (українського) і більшовицького (московського). Визнання подібної розстановки сил (з відмінностями у кваліфікації, назвах) є спільним для більшості істориків Української революції. В рамки цієї умовної схеми вони намагаються «вписати» й усі події останніх днів жовтня в Києві, що виявляється не такою простою справою.

Так, Д. Дорошенко, дотримуючись у цілому твердження про існування трьох таборів, удається до цікавого спостереження: «Біля штабу військової округи об'єднались в однім таборі не тільки дійсні прихильники й оборонці Тимч. Правительства, але й усі ті, хто ставився однаково вороже як до українців, так і до большевиків. Їхня перемога над большовиками в Київі загрожувала й українцям. Російська революційна демократія (крім большевиків) — кадети, меншовики, есери — усі стали на боці штабу військової округи»[817].

Іншими словами, буквально за кілька днів відбулися такі суттєві зрушення, які відкололи, перевели, здебільшого у ворожий табір, значні сили, на потенціал яких ще вчора розраховувала Українська революція, точніше її натхненники і керівники. Остання обставина не могла не відігравати своєї ролі, не позначитись на позиції Центральної Ради, Комітета для охорони революції, Генерального Секретаріату. Зокрема, більшовики, йдучи на коаліцію з Центральною Радою, зобов'язалися не здійснювати будь-яких активних дій у Києві. Та вже наступного дня, після ухвалення Малою Радою згаданої резолюції із засудженням повстання в Петрограді й обіцянкою «завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні»[818], більшовики залишили комітет.

Тут же, на засіданні Малої Ради Г. Пятаков заявив: „Бій на вулицях Петрограда продовжується уже 3 дні. Це свідчить, що там повстання не більшовиків, а революційного пролетаріату і війська. Карл Маркс висловлювався проти повстання паризького пролетаріату в 71-му році, однак коли Паризька Комуна взяла владу, він був на її боці. Висловлюючись тут проти повстання петербурзького пролетаріату і війська, ви цим самим ударили і по нашій партії, і тому ми виходимо із М. Ради, вважаючи себе вільними. Але знайте, що, незважаючи на все це, в той момент, коли ви будете гинути під ударами російського імперіалізму, ми будемо з вами зі зброєю в руках”[819]. Останні слова були вкриті гучними оплесками.

27 жовтня позиція Центральної Ради була ще раз підтверджена у зверненні Генерального Секретаріату „До всіх громадян України”.

Того ж дня на об’єднаному засіданні ради робітничих і ради солдатських депутатів у театрі Бергоньє лідер київських більшовиків, який головував, виступив із розлогою промовою. „Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда, — говорив Г. Пятаков. — Це запам’ятається. Якщо ради будуть розчавлені, якщо Керенський у крові потопить повстання петроградських робітників і солдатів, то український народ надовго повинен забути про право на самовизначення. До вас, товариші-українці, робітники і солдати, — звертаюсь перш за все з гарячим закликом не йти за Центральною Радою, яка стала на шлях ганебного угодовства, а всіма силами підтримати повстання петроградських товаришів”[820].

Засідання ухвалило запропоновану більшовиками резолюцію зі співчуттям петроградським робітникам і солдатам і запевненнями у готовності підтримати їх почин. Документ завершався постановою: „Організувати ревком Рад, передати йому всю повноту влади по Києву, доручити йому всемірно проводити в життя постанови з’їзду Рад і підкорити його дії вищому контролю Київських Рад Р. і С. Д., які мають право переобрати його в будь-який момент”[821].

До складу ревкому, за винятком кількох лівих есерів, війшли лише більшовики — В. Затонський, А. Іванов, І. Кулик, І. Крейсберг, Я. Гамарник, М. Лебедєв, Л. Пятаков, а очолив його Г. Пятаков. Сформований орган перебрався до колишнього царського палацу на Олександрівській вулиці, перетворив його на свою опорну базу, завіз туди 200 гвинтівок. Однак нічого іншого вдіяти не вдалося.

Ввечері 28 жовтня палац було оточено військами. Делегація від Центральної Ради, міської думи, меншовиків, есерів і бундівців зажадала видачі зброї і звільнення палацу. Г. Пятаков, зважаючи на розклад сил і невдале розташування Маріїнського палацу (віддалення від „Арсеналу” та інших пунктів збору революційних сил), схилявся до прийняття висунутих умов, тим паче, що вимоги припинення боротьби не було[822].

З думкою Г. Пятакова погодились усі члени ревкому і до палацу війшли 12