Україна і Крим: спільність історичної долі - Василь Арсенович Чумак

думку, звернути увагу. Йдеться про чорноморське козацьке військо. Справа в тому, що, незважаючи на зруйнування Запорозької Січі, не вмерло українське козацтво. Серед тих лицарів козацьких, хто вирішив відродити славу запорожців, були Сидір Білий, Антін Головатий, Захар Чепіга та інші. Вони почали збирати козаків на царську службу і, направивши «чолобитні» Катерині II, отримали «всемилостивіший» дозвіл на формування «Війська вірних козаків». В урочищі Васильків, біля Дністровського лиману, було поставлено кіш і створено військово-морську базу. В 1784 р. на цій Січі вже налічувалося 12 тис. козаків. Усе військо було поділене на піші й кінні полки під командуванням Чепіги та морське формування кількістю до 3000 козаків, зведених у Козацьку Чорноморську флотилію під командуванням А. Головатого. Кошовим війська був поставлений С. Білий. Імператорським указом воно дістало офіційну назву «Військо вірних козаків», «Білу запорозьку корогву», білий військово-морський прапор із зображенням трищоглового корабля, клейноди та печатку[45].

У складі козацької флотилії були традиційні «чайки», трищоглові дводечні (двопалубні) кораблі з командою не менше 250 осіб і 5–10 старшинами. Корабель мав 20 гармат. Козаки разом з флотилією де Рібаса були під Ізмаїлом, Гаджибеєм (майбутньою Одесою), Акерманом, допомагали Суворову при десанті на Кінбурн. Та найважче козакам-морякам було під Очаковом, де розгорнулися бої під командуванням Г. Потьомкіна. До речі, останній у листах до імператриці високо оцінив внесок козацького флоту і морської піхоти у перемогу. Саме козаки на чолі з Головатим вирішили основне завдання щодо взяття фортеці, ключі від якої передали Потьомкіну. За ці подвиги «адмірал» Головатий був нагороджений хрестом «Святий Георгій» IV ступеня. Сам же Потьомкін милостиво одержав від Катерини II титул «Великий гетьман козацких войск».

Багато козаків полягло у цій війні. В одному з боїв загинув і славний кошовий Сидір Білий. Після цього кошовим став Захар Чепіга. Відважно воювали запорожці, та найбільша слава розходилася про флотилію і морську піхоту Головатого. Славу цю донесли до нас народні пісні.

Падіння Ізмаїла знаменувало кінець війни. За Яським мирним договором 1791 р. Туреччина підтвердила умови Кючук-Кайнарджийського договору, а також визнала приєднання Криму до Росії.

По закінченні війни указом від 1792 р. Чорноморське козацьке військо «милостиво» одержало землі між рікою Кубань, Чорним і Азовським морями. Козаки повинні були боронити цей край по Кубанській лінії та узбережжю[46]. Вони отримували платню за службу, боєприпаси, мали доходи від землі, річок та озер, дістали право на свій суд. На нових місцях виникло близько 90 поселень, які назвали куренями, потім — станицями. Згодом було засновано місто Катеринодар. У 1861 р. почалася чергова хвиля української еміграції, в результаті якої на Кубані сформувалася категорія іногородніх. Так був заселений Краснодарський край запорожцями, нащадки яких зберегли й донині мову, звичаї, традиції і пісні. Щоправда, у 1932 р. жителям краю поміняли паспорти, де в графі «національність» догідливі чиновники-русифікатори записали «росіянин». Але українці цього краю зберегли прихильність і любов до України. Про це, зокрема, схвильовано говорили українці Кубані учасники першого і другого конгресів українців, що відбулися у Києві в 1992 р.

Наведені вище факти переконливо свідчать про те, за рахунок кого і чого відбувалося розширення володінь імперії на Півдні, у тому числі приєднання Криму. Втрата татарами своєї незалежності супроводжувалася цілим рядом суспільних потрясінь на півострові: війнами, вторгненням іноземних військ, міжусобною боротьбою, репресіями, розрухою. Все це негативно позначилося на становищі кримськотатарського населення: найскромніші підрахунки показують, що за сто років (середина XIX — середина XX ст.) воно скоротилося вп’ятеро — внаслідок колоніальної політики російської, а потім радянської імперії[47].

На час насильницького приєднання Криму до Росії населення півострова становило майже 400 тис. осіб.

В умовах розрухи, голоду, епідемії чуми, жорстокої військової диктатури, встановленої імперською владою в Криму, стихійно виникла татарська еміграція до Туреччини, що зупинилася лише на початку XIX ст. Насильницька депортація християн з півострова, про що вже йшлося, масова втеча татар до Туреччини призвели до скорочення населення на 75 відсотків. У січні 1787 р. за наказом Потьомкіна з Криму вигнали всю татарську адміністрацію, що там залишалась. А останнього хана, Шагін-Гірея, який повірив солодким обіцянкам імперських дипломатів «про незалежність», депортували. Йому запропонували для проживання «на вибір» російські міста Калугу, Вороніж або Орел.

Крим опустів. Відсутність місцевого населення поставила у надзвичайно скрутне становище армію; ніде було взяти продовольства й фуражу. Вона не могла впоратись із завданням уряду по відбудові краю. Росія, намагаючись заспокоїти європейських сусідів і переконати, що Крим приєднано до її володінь лише з метою цивілізувати місцеве «дике» населення, запросила вищих урядових осіб цих держав на власні очі переконатися у цьому. Крім того, було зроблено серйозний територіальний відкуп Прусії та Австрії. Все це мало заспокоїти Європу і зберегти російський престиж. Потьомкіну віддали наказ терміново почати розбудову півдня України і Криму по шляху, яким їхатиме Катерина II з високим почтом.

Фаворит імператриці вирішив учинити величезну містифікацію, побудувати вздовж доріг, де мали проїхати високі короновані особи, більш-менш пристойні будинки, а далі картонні міражі сіл. Так увійшов в історію вислів «Потемкинские деревни». Насправді ж це був страшний злочин, скоєний сановним царедворцем. Ось як пише про це граф Лонжерон, що пізніше був правителем південних областей: «Надо сказать, они («деревни» В. Ч.) были созданы тиранией и страхом и разорением нескольких провинций. Из населенных губерний Малороссии и тех мест, по которым следовала государыня, все население было пригнано в эти пустыни; тысячи деревень (підкреслено мною — В. Ч.) были на это время выселены и все их обитатели со всеми стадами перепровождены на разные населенные станции. Их заставили спешно строить искусственные деревни на ближайших берегах Днепра и фасады деревень в отдалении. Когда государиня проезжала, всех этих несчастных гнали обратно (підкреслено мною — В. Ч.). многие умерли вследствие этого переселення... будучи 30 лет спустя губернатором этих провинний, я мог удостовериться в истинности этих подробностей показавшихся мне сначала невероятными»[48]. Як бачимо, українських селян тут не залишили, а погнали назад. Заселення півдня і Криму українцями не входило у плани російського уряду. Все робилося для того, щоб заповнити півострів переважно росіянами. Але через небажання росіян виїжджати на освоєння дуже непридатних земель цей план провалився. І тоді царський уряд дав згоду на переселення до Криму «малоросів» Правобережжя, тобто підвладних Польщі територій, а не тих, що межували з колишнім ханством і мали з Кримом міцні культурні й економічні зв’язки. Одночасно відбувалося переселення на півострів росіян та іноземців (болгар, греків, німців, чехів, поляків тощо). Як свідчать статистичні