Україна у революційну добу. Рік 1917 - Валерій Федорович Солдатенко

партій. Випущена наступного дня більшовицька листівка закликала закріпити завоювання другої російської революції, не допустити до влади чорносотенців, октябристів, кадетів, сформувати революційний уряд[51]. Безперервні мітинги в різних частинах міста, на підприємствах, в казармах, в учбових закладах продовжувалися ще кілька днів. Були розгромлені губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні[52].

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона губернське жандармське управління і охоронне відділення, почались арешти царських чиновників. З Лук'янівської тюрми були випущені політв'язні. Бурхливо протікали події в Одесі, де маніфестанти розігнали міську думу. її голова чорносотенець Пелікан і його прибічники були заарештовані. Почали створюватись загони робітничої міліції.

Ініціаторами виступів у багатьох невеличких містечках і на залізничних станціях були солдати, що їхали з фронту, чи на фронт. Вони усували посадових осіб, роззброювали й заарештовували їх. З 4 по 8 березня такі події сталися в Ромодані, Миргороді, Гоголеві, Ніжині, Крутах, Бобринці, Знам'янці, Фастові, Злобіно, Єлисаветграді, Гайсині, Летичеві, Деражні1.

З великим піднесенням брали участь у демонстраціях, мітингах, ліквідації старих органів влади робітники і солдати Миколаєва, Херсона, Кременчука, Павлограда, Вінниці, Шостки, Полтави, Бердичева, Проскурова, Козятина, Олександрівська, Білої Церкви, Лебедина, Житомира, Гречан, Василькова, інших міст і містечок.

Революційні настрої захопили солдат Південно-західного і Румунського фронтів (в межах України це були VII, VIII, XI й Особлива армії), а також тилових гарнізонів. Більшовик М. Криленко, що перебував у лютневі дні в XI армії, наступним чином характеризував тогочасні процеси в солдатському середовищі: "Пасивний, мовчазний саботаж війни — такою була перша відповідь, яку дала селянська армія на повідомлення про революцію. Не гаслом про революційний наступ, не гаслом повалення нової влади, навіть не спробою з'ясувати для себе, що сталося, — відповіла армія, — армія відповіла типовою, притаманною селянському середовищу, формою пасивного протесту, формулою: "фронт тримати, в наступ не йти"; причому основний центр ваги лежав, звичайно, в другій половині. З цього моменту захиталась стара царська дисципліна армії як бойової сили, слухняної велінню диригентської палички командного складу. З цього моменту вона більше не існувала. Це була вже селянська маса, яка зрозуміла, усвідомила свою могутність, яка знає лише одне, що вона, ця маса, війни не хоче, і зокрема у наступ не піде"[53].

Процес розпаду старої армії йшов достатньо інтенсивно на фронті і в тилових гарнізонах. Заарештовувались чи виганялись офіцери-монархісти, ліквідовувались старі порядки, починалася демократизація армії. Командуючий Південно-Західним фронтом генерал П. Брусилов у доповіді голові Державної думи, голові Тимчасового уряду і воєнному міністру писав про випадки відсторонення від влади службовців старого режиму і просив роз'яснень — засуджень подібних дій[54].

Значний вплив на солдатські настрої справило поширення через пресу Наказу № 1 Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів по Петроградському гарнізону. Наказом передбачались вибори в усіх військових частинах комітетів і рад, яким мали підкорятись солдати. Накази командування мали виконуватись лише в тому разі, коли вони не суперечили постановам ради. Комітети брали під свій контроль зброю, яка більше офіцерам не видавалася. При строгому дотриманні воїнської дисципліни на службі, повинно було здійснюватися повне урівняння в громадянських правах солдат і офіцерів поза службою. Відмінялось титулування офіцерів, заборонялось грубе обходження із солдатами.

Хоча формально Наказ № 1 стосувався тільки військ Петроградської військової округи, він одержав значне поширення в усій армії, відіграв велику роль в революціонізуванні солдатів, матросів.

Слідом за робітниками і солдатами в революцію включалося селянство. Повідомлення про політичні зрушення в країні доходили на села, звичайно, із запізненням. Однак поступово від ближчих до промислових і адміністративних центрів, залізничних станцій інформація поширювалася в дальні села. її привозили жителі міст. Траплялося, що приїжджі селяни ставали свідками, а то й учасниками мітингів і демонстрацій, які проводилися в містах на підтримку Лютневої революції. Так серед демонстрантів, які заповнили вулиці й площі Полтави 5 і 6 березня, були й селяни приміських сіл Горбанівки, Мачухи, Нижніх Млинів, Рибців, Тахтаулова.

Звичним явищем стали селянські сходи, на яких схвалювались революційні зміни. Кореспондент Петроградського телеграфного агентства, котрий відвідав Житомирський, Луцький і Новоград-Волинський повіти, повідомляв: "Скрізь без сліз і жалю село розлучилося з минулим політичним ладом. Як належне, неминуче, зустріло воно повідомлення про переворот"[55].

Про типові для селян настрої говорив мешканець села Мостище на Київщині: "Коли прокотилось повідомлення, що повалено царя, всі з полегшенням зітхнули. Село ожило. У кожного в очах світилась надія на краще, як врешті прийшло. Будуть земля, випаси, воля"[56].

Обстановка загального революційного піднесення сприяла достатньо швидкій зміні владних інституцій в державі в цілому, на периферії в тому числі. На вирішально-впливову роль з перших же днів почали претендувати ради. З 2 по 9 березня ряди робітничих депутатів були створені в Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Одесі, Миколаєві, Нелепівці, Рутченково, Юзівці, Павлограді, Мелітополі, Макіївці, Шостці, Великому Токмаку, Полтаві, Сновську, Вінниці, Херсоні, Єлисаветграді, Олександрівську, Конотопі, Бердичеві, Житомирі. В наступні дні — в Слов'янську, Сумах, Козятині, Лохвиці, Кривому Розі, Микитівні, Пирятині, Лебедині, Ніжині, Новгород-Сіверському, інших містах і селищах. Паралельно