Українська література » Наука, Освіта » Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко

Читаємо онлайн Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко
Тов, та ще кілька українських містечок, пов'язаних з діяльністю його знаменитих послідовників – Умань, Полонне тощо.

Селянська проблема. Опришківство, гайдамаччина, Коліївщина

Селянське питання, про яке вже згадувалося у вступі до цього параграфа, у XVIII ст. не було проблемою суто польською. У Росії спорадичні виступи простолюду переросли на кровопролитну селянську війну 1773–1775 рр. під проводом Омеляна Пугачова. На Лівобережній Україні середина – друга половина цього ж століття позначена помітними селянськими заворушеннями у Стародубському, Миргородському та Лубенському полках, на Новгород-Сіверщині, Слобожанщині. Один за одним спалахували селянські бунти в сусідній Угорщині (1735, 1753, 1755, 1764, 1765), стаючи (як і в Росії, козацькій Україні чи Польщі) відповіддю на посилення панщизняного примусу. Останній виявився логічним наслідком переорієнтації панського господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного способу життя – у XVIII ст. уже обов'язкового атрибуту вищих станів, для будівництва дорогих, доти незнаних палаців, для закупівлі предметів побутової розкоші. Ця, загалом типова для країн екстенсивного господарювання, ситуація в українських регіонах Речі Посполитої додатково обтяжувалася, як уже зазначалося, ворожістю до чужого пана – ляха й католика, викрешуючи спалахи лютої ненависті, замішаної на пам'яті про не такі давні козацькі часи.

Характерною для України деталлю було й те, що внаслідок велетенських розмірів тутешніх володінь (для прикладу, Потоцьким в одному лише Брацлавському воєводстві належало 18 тис. кв. км землі) вони використовувалися не прямо, а через оренди й суборенди, тобто мусили задовольняти апетити цілої піраміди власників, яка височіла над селянином. Щодо обсягу й характеру повинностей, то різні регіони України знаходилися в неоднаковому становищі. Найгіршим життя селян виявилося там, де панський гніт не був свого часу розхитаний козацькою революцією – в Галичині, на Волині, Західному Поділлі. Так, волинська панщина від селянського двору з початку до кінця XVIII ст. виросла пересічно з 194 до 240 днів на рік, а в Галичині на кінець століття могла доходити до 300 днів. Окрім цього, селянин був зобов'язаний до багатьох додаткових робіт по ремонту млинів, доріг і ставів, перевезенню вантажів на потреби панського двору, прядіння вовни та ін. Збільшення обсягу повинностей найчастіше ініціювалося тимчасовими користувачами – орендарями й суборендарями. Це виразно ілюструють тогочасні селянські скарги (супліки), адресовані вищому власникові. Наприклад, у одній з них (1758) мешканці сіл Тершова і Завадки Самбірської королівської економії описують збільшення панщини, запроваджене орендарем, так: раніше за день оранки або перевезення снопів чи сіна рахували по два дні панщини, нині – один; за доставку одного воза дров писали день панщини, а тепер за те саме вимагають два вози; за те, що протягом півдня розкидався гній на полі, рахували день панщини, а тепер за те саме треба робити повний день і т. д. Конфлікти з орендарями стають чи не основною прикметою селянського життя. Мирною спробою його розв'язання були скарги, де після перерахування кривд звично додавалося: "А як це на це не буде панської ласки наших вельможних дідичів, розійдемося з села" (так звані втечі, тобто таємні переходи підданих на інше місцепроживання, лишилися для XVIII ст. таким же актуальним сюжетом, як і століття тому – пор. розд. IV, § 3). Проте скарги мало зараджували лихові, бо вельможний пан був далеко, а орендар почував себе в селі царем і богом. Ось як колоритно описує саме таку ситуацію повторна скарга мешканців с. Білої Кам'янець-Подільського староства 1789 р.:

…Після від'їзду ясновельможних панів і найособливіших добродіїв [тобто комісарів, яким була подана перша скарга] більше ста люду вже покарано, і на тім ще на стало, а все нам виказують:[43] Ото ваша супліка! Ви собі мислили, же то ваші батьки приїхали, і супліку-сте подали, а ваші батьки в Білій не забавили, до чорта поїхали, а ми як булисьмо вашими панами, так і будемо, скурві сини – і в сміх…

Натрапляємо і на різкіші форми протесту – погрози, хапання за дрючки, підпали дворів тощо. Проте в цілому таким спонтанним спалахам невдоволення було далеко до тієї загрози, яку ховало в собі бунтівне Подніпров'я. Останній факт є тим виразніший, що тутешній панщизняний примус не йшов у порівняння з рештою регіонів України. Основні повинності у колишньому епіцентрі Руїни, новоколонізованому впродовж 20–40-х років, зводились до грошового податку (чиншу) та продуктової данини (до кінця XVIII ст. власне така форма підданської залежності охоплює 60-70-% тутешніх селянських господарств). У багатьох місцевостях надовго затрималися слободи, тобто пільгові поселення, взагалі звільнені від сплати податків. Втім, і самі податки порівняно з галицькими чи волинськими часто виглядали символічними. Однак це, як ми далі переконаємося, не пом'якшувало напруги, бо склад тутешнього населення був суттєво іншим, ніж на здавна заселених внутрішніх теренах, формуючись з напливового елементу – енергійного, підприємливого, а то й авантюристичного. Крім усього, з 1730-х років, коли на старі місця повернулася вигнана Петром І Запорізька Січ, її близький подих знову став відчуватися біля самих околиць Київського і Брацлавського воєводств. Та й запорожці завжди почували себе тут як удома – адже це була їхня земля, віками поливана козацькою кров'ю, тож гуляти на ній вони вважали за своє невід'ємне право. А по чиїй стороні лежали симпатії селян – чужої лядської влади чи запорозьких гуртів – зайве питати.

Ось на такому неоднорідному тлі у двох прикордоннях України (київсько-запорозькому – на межі зі степом, а також галицькому – у лісах і полонинах Карпат, де сходилися кордони Речі Посполитої, Волощини й Угорщини) набуває величезного розмаху соціальний бандитизм, який у тогочасних судових джерелах зветься опришківством і гайдамаччиною. Слово опришок (найімовірніше, запозичене з румунської, де воно позначало розбійника) фіксується в офіційних актах з 1550 р., а слово гайдамака (від турецького гайдамак – розбійник) – з 1717 р. Уникаючи лайливого змісту урядової термінології, фольклорна традиція часто називає опришків чорними хлопцями, а гайдамаків – бурлаками (з татарського – волоцюга, бездомна людина). Згодом бурлаками стали звати також заробітчан і мандрівних наймитів, однак первісне значення цього поняття виразно фіксується, наприклад, у одній з пісень гайдамацького циклу: за покликом одного з бурлак ховати отамана збираються усі бурлаки, котрі самі себе за козацьким звичаєм називають молодцями:

Гей, збирайтеся, панове молодці,

та все народ молодий!

Гей, збирайтеся, панове молодці,

в славний лісок Лебедин…

Бурлаки та чорні хлопці у народному сприйнятті були благородними розбійниками, що відбирають несправедливо нажите багатство і роздають бідним, захищають скривджених та убогих. І тих, і других фольклорні перекази наділяли рисами месників, котрі, як оповідається в одній

Відгуки про книгу Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - Наталія Миколаївна Яковенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: